Серія 17. Пошта смерті

Тієї ночі Марк прокинувся від скрипу поштової скриньки.

Він був таким виразним, таким реальним, що Марк рвучко сів на ліжку, облитий холодним потом. Серце калатало десь у горлі, простирадло збилося в грудку, яку він судомно стискав пальцями.

Поруч заворушилася Ліна.

— Що сталося? — сонно запитала вона.

— Пошта, — видихнув Марк. — Хтось кинув пошту.

— О третій ночі? Тобі наснилося.

— Ні. Я чув.

Він підвівся, накинув халата й вийшов у коридор. Підлога рипіла під ногами, але цього разу в цьому рипінні чулося щось інше — ніби хтось ішов слідом, повторюючи кожен його крок. Марк озирнувся — нікого.

Він підійшов до вхідних дверей, глянув униз. На килимку, там, куди зазвичай падала пошта, лежав конверт.

Звичайний білий конверт, без марок, без штампів, без зворотної адреси. Тільки на лицьовому боці, виведене акуратним каліграфічним почерком, було написано одне-єдине слово:

МАРКУ

Він узяв конверт у руки. Він був важким, надто важким для звичайного листа. Всередині щось бовталося — тверде, прямокутне.

Марк розірвав конверт.

Усередині лежала касета.

Звичайна, стара, у потертому пластиковому футлярі, на якому не було ні наклейки, ні напису. Тільки ледь помітна подряпина, що утворювала число 23.

Але поруч із касетою лежало ще щось. Маленька фотографія, стара, пожовкла, з загнутими краями.

На фотографії був чоловік років сорока, у формі листоноші — синя кепка, синя куртка, через плече сумка, повна листів. Він стояв біля поштової скриньки й усміхався в камеру. Звичайний чоловік, звичайне фото.

Але внизу, білим чорнилом, було написано:

Ігор. 23 роки тому. Останнє фото.

Марк довго дивився на це фото, відчуваючи, як холод пробігає по спині. Потім обережно вставив касету в касетник, одягнув навушники, щоб не розбудити Ліну, і натиснув «Play».

Спочатку була тиша. Довга, гнітюча, аж гуло у вухах. А потім почувся звук — поштової скриньки, що відчиняється і зачиняється. Раз, другий, третій. І крізь цей звук — важке дихання людини, яка дуже втомилася, але не може зупинитися.

— Мене звати Ігор, — сказав голос. Чоловічий, стомлений, надтріснутий, ніби людина давно не говорила, ніби голосові зв'язки атрофувалися від багаторічного мовчання. — Я — листоноша.

Пауза. Чутно, як він ковтає слину.

— Звичайний листоноша. Розношу листи, газети, пенсії. Люди чекають на мене. Старенькі виглядають у вікна, діти біжать назустріч, собаки гавкають. Звичайна робота. Була.

Голос затремтів.

— Двадцять три роки тому я знайшов у поштовому відділенні конверт. Він лежав на моєму столі, коли я прийшов на роботу. Ніхто не знав, звідки він узявся. Ніхто його не приносив. Він просто... був.

Пауза. Шелест паперу.

— На конверті не було адреси. Тільки число 23. Велике, червоне, намальоване від руки. Я хотів його викинути, подумав, що це чийсь жарт. Але він сам упав мені в сумку. Просто злетів зі столу й упав. Я не надавав цьому значення. Але залишив, не викинув. Пішов розносити пошту.

Голос Ігоря став тихішим, майже шепотом.

— Того дня я розніс усі листи. А коли повернувся додому, знайшов у своїй сумці той самий конверт. Він лежав зверху, ніби його туди щойно поклали. Я розірвав його. Усередині була фотографія. Фото жінки, яку я ніколи не бачив. Молода, гарна, з довгим волоссям. І дата внизу — сьогоднішня.

Він замовк надовго. Марк чув тільки його дихання — важке, уривчасте, налякане.

— Тієї ночі вона померла. Я дізнався з ранкових новин. Аварія на дорозі, жінка за кермом не впоралася з керуванням. І фото в конверті — то була вона.

Голос Ігоря зірвався.

— З того часу це триває 23 роки. Щоранку я знаходжу в своїй сумці новий конверт з числом 23. У кожному — фотографія людини, яка має померти сьогодні. Я розношу звичайну пошту, а в сумці лежать обличчя смерті. Я намагався викидати їх, спалювати, топити в річці — вони повертаються. Вони завжди повертаються.

Пауза. Довга, болісна.

— Я звик. Звик до того, що щоранку бачу обличчя тих, хто сьогодні піде. Я перестав їм співчувати, перестав боятися. Але сьогодні... сьогодні в конверті — моє фото.

Тиша. Така глибока, що Марк почув, як десь далеко цокає годинник.

— Я знаю, що це кінець. Але я хочу встигнути розповісти вам головне: ці листи — не прокляття. Вони — попередження. Ті люди, чиї фото я приносив, могли врятуватися, якби знали. Але вони не знали. Тепер знаєте ви.

Голос став тихішим, майже нечутним.

— Якщо ви знайдете конверт з числом 23 і своїм фото всередині — не чекайте. Тікайте. Змінюйте місто, ім'я, життя. Бо листоноша вже в дорозі.

Клацання. Запис обірвався.

Марк сидів, дивлячись на касетник. У вухах усе ще бринів голос Ігоря — стомлений, зламаний, але дивно спокійний. Він відчував, як холод проникає в кістки, в мозок, у саму душу.

Поруч заворушилася Ліна. Вона сіла на ліжку, протерла очі й підійшла до нього.

— Ти знову не спиш? — запитала вона, сідаючи поруч.

— Нова касета. Листоноша. Ігор.

Ліна взяла навушники, прослухала запис. Її обличчя дедалі більше блідло.

— Боже, — прошепотіла вона, коли запис закінчився. — 23 роки носити смерть у сумці. Це ж можна з глузду з'їхати.

— Він не з'їхав. Він звик. Люди звикають до всього.

— А тепер його фото. Він знає, що сьогодні помре.

— Так.

Вони перезирнулися. У кімнаті запала тиша, яку порушувало тільки цокання старого годинника на стіні. Марк машинально глянув на циферблат.

3:23.

Знову це число. Вже і не дивує.

Він підвівся, підійшов до вікна. На вулиці йшов сніг — великі, пухнасті пластівці кружляли у світлі ліхтарів, падали на порожню вулицю, на будинки, на автівки. Звичайне життя тривало, не знаючи про те, що десь у цьому місті є листоноша, який сьогодні отримав власне фото - попередження.

— Треба знайти його, — сказав він. — Ігоря.