Серія 16. Ті, хто залишився в кадрі

Тієї ночі Марк прокинувся від звуку, якого ніколи не чув у своєму житті, але впізнав би з тисячі.

Клацання затвора фотоапарата.

Воно було таким виразним, таким реальним, таким близьким, що він рвучко сів на ліжку, облитий холодним потом, і кілька секунд не міг зрозуміти, де він і що відбувається. Серце калатало десь у горлі, простирадло збилося в грудку, яку він судомно стискав пальцями. Звук долинав звідкись із кімнати — не гучний, але неймовірно чіткий, ніби хтось фотографував його просто зараз, у цю мить, фіксуючи на плівці його перелякане обличчя, його тремтячі руки, його безпорадність.

Поруч заворушилася Ліна.

— Що сталося? — сонно запитала вона, ще не розплющуючи очей.

— Фотоапарат, — видихнув Марк. — Хтось фотографує.

— О третій ночі? — вона нарешті розплющила очі, подивилася на нього з тривогою. — Тобі наснилося, коханий. Лягай, ще рано.

— Ні. Я не спав. Я чув.

Він підвівся, накинув старого драного халата, якого ще зі студентських часів не міг викинути, й обережно, навшпиньках, вийшов у коридор. Підлога рипіла під ногами, але цього разу в цьому рипінні чулося щось інше — ніби хтось ішов слідом, повторюючи кожен його крок, дихаючи йому в потилицю.

Марк озирнувся. Нікого. Тільки довгий, темний коридор, тільки тіні, що ворушилися в кутах, тільки тиша, яка раптом стала такою глибокою, що у вухах задзвеніло.

Він пройшов у кімнату, де стояв його робочий стіл, завалений паперами, записами, старими фотографіями. Тут завжди був безлад — стоси книг, розкриті блокноти, порожні чашки з-під кави, розкидані ручки, аркуші з нотатками, які він писав серед ночі, коли чергове прозріння не давало спати. Але зараз цей безлад здавався частиною чогось більшого — частиною його життя, його пошуків, його одержимості числом 23.

І побачив їх.

На столі, посеред розкиданих паперів, лежала касета.

А поруч із нею — фотоапарат.

Старий, плівковий, «Зеніт-Є», із важким металевим корпусом, шкіряним ремінцем і об'єктивом«Геліос-44», який колись вважали найкращим у світі для портретної зйомки. Таким користувалися професійні фотографи років сорок-п'ятдесят тому. Він був потертим, подряпаним, з облупленою фарбою на корпусі, але, здавалося, цілком робочим. І, що найдивніше, на ньому не було пилу. Ніби його щойно дістали з футляра, протерли м'якою ганчіркою й приготували до роботи.

Марк узяв його в руки. Апарат був холодним, але не крижаним — звичайним, кімнатної температури. Важким. Таким важким, що на мить здалося, ніби в тримає не фотоапарат, а чиюсь долю, чиєсь життя, чиюсь смерть.

Він підніс його до очей, глянув у видошукач.

І завмер.

Там, у видошукачі, була кімната. Але не та, в якій він стояв. Інша. Зовсім інша.

Стара, з вицвілими шпалерами у дрібний квіточку, важкими оксамитовими фіранками на вікнах, старовинними меблями з темного дерева, з різьбленими ніжками й потертою оббивкою. На стінах висіли фотографії в рамках — десятки, сотні фотографій, і на всіх були люди. Різні люди. Чоловіки, жінки, діти, старі. Вони дивилися зі стін, і в їхніх очах був той самий вираз — очікування.

А в кріслі біля вікна сиділа жінка. Молода, дуже гарна, у довгій сукні минулого століття — світлій, мереживній, з високим комірцем. Її темне волосся було акуратно укладене, на шиї — тоненький ланцюжок з медальйоном. Вона дивилася просто на нього — крізь час, крізь простір, крізь саму реальність — і всміхалася.

Сумно. Трохи злякано. Але водночас із такою надією, що в Марка стислося серце.

Марк відсахнувся, мало не випустивши апарат. Кілька секунд важко дихав, притулившись спиною до стіни. Потім знову підніс апарат до очей.

У видошукачі була тільки його кімната — звичайна, знайома, з безладом на столі, з купою паперів, з порожніми чашками. Ніякої старовинної кімнати. Ніякої жінки.

Він поклав апарат на стіл і взяв касету. Вона була старою, потертою, у пластиковому футлярі, що тріснув на одному з кутів. На футлярі не було ні наклейки, ні напису — тільки ледь помітна подряпина, що утворювала число 23. Таку саму подряпину він бачив на всіх попередніх касетах — ніби хтось залишав цей знак, позначаючи їх як свої.

Марк увімкнув касетник, вставив касету, натиснув «Play».

Спочатку була тиша. Довга, гнітюча, аж гуло у вухах. А потім почувся голос.

Чоловічий, літній, стомлений — такий, яким розмовляють люди, що все життя пропрацювали з апаратурою, в темних кімнатах, серед запаху проявника і фіксажу, серед червоного світла ліхтарів і тиші, яка здається вічною. У цьому голосі була мудрість, біль і дивне змирення з долею.

— Мене звати Костянтин, — сказав голос. — Костянтин Іванович Стрільцов. Я — фотограф. Був фотографом. Працював у міському фотоательє сорок років. Знімав людей — на паспорти, на весілля, на випускні, просто так, для сімейних альбомів. Тисячі людей пройшли через мій об'єктив. Тисячі облич, тисячі доль, тисячі історій. Я думав, що знаю про людей усе. Я помилявся.

Пауза. Чутно, як він зітхає — довго, важко, ніби піднімає на плечі непосильну вагу.

— Але є один знімок, який я ніколи не забуду. Двадцять три роки тому до мене в ательє зайшов чоловік. Звичайний, нічим не примітний. Середнього віку, в сірому плащі, з втомленими очима. Міг би бути службовцем, міг би бути робітником, міг би бути ким завгодно. Він попросив сфотографуватися. Сказав, що для документа. Я посадив його перед фоном, налаштував світло, навів різкість, натиснув кнопку.

Голос затремтів.

— Клацання — і все. Він подякував, заплатив і пішов. Більше я його ніколи не бачив.

Пауза. Важке дихання.

— А коли я проявив плівку, на знімку був не він. Там було обличчя жінки. Молодої, дуже гарної, з довгим темним волоссям. Вона дивилася просто в об'єктив, і в її очах був такий жах, такий відчай, таке благання, що в мене похололо всередині. Я подумав, що помилився плівкою, переплутав кадри, взяв не ту, проявив не те. Але знімків того чоловіка не було. Тіільки вона.