Серія 3. Двадцять третя хвилина

Сон прийшов без попередження, як завжди.

Марк сидів у кріслі навпроти чоловіка в білому халаті. Кабінет був старомодний — дерев'яні панелі на стінах, важкі фіранки, настільна лампа із зеленим абажуром. Пахло книжковим пилом і валер'янкою.
— Розкажіть, що вас турбує, — сказав чоловік. Його обличчя було в тіні, тільки руки — довгі пальці, що лежали на стільниці, — видно було чітко.
— Я бачу сни, — почув Марк власний голос. — Щоночі один і той самий сон. Я маленький, сиджу на підлозі в дитячій кімнаті. На шпалерах ведмедики. А на стіні — цифра 23. Червоним. І я знаю, що зараз прийдуть і скажуть, що батьки не повернуться.
— І що ви відчуваєте?
— Страх. А ще... провину. Ніби я міг щось зробити, але не зробив.
— А могли?
Марк завагався. Уві сні відповідь приходила сама, без зусиль:
— Я міг їх зупинити. Сказати: не їдьте. Але я мовчав.

Чоловік нахилився вперед, і світло лампи нарешті впало на його обличчя. Воно було знайоме — дуже знайоме. Тільки Марк не міг згадати, звідки.
— Ви не винні, — сказав чоловік. — Ви були дитиною. Але тепер ви дорослий. І ви можете все виправити. Число 23 — це не вирок. Це можливість.
— Як?
— Згадайте. Згадайте все, що було до того дня. Що ви бачили? Що чули?

Марк заплющив очі, намагаючись провалитися в спогади. І раптом побачив: він сидить на підлозі, малює фломастерами. Батьки в передпокої, збираються. Мама цілує його в маківку, папа тріпає по волоссю. Вони сміються, кажуть: «Ми скоро повернемося, синочку. Сиди тихо, нікому не відчиняй». І йдуть.
А за мить — звук. Дивний, низький гул, ніби десь далеко проїжджає поїзд. Марк підводить голову, дивиться у вікно. Там, над будинками, зависло щось велике, темне. Воно пульсує, вібрує, і від нього йдуть хвилі, від яких дерева гнуться, мов трава.
А потім — вибух. Тихий, приглушений, ніби десь далеко. І тиша.

Марк розплющив очі в кабінеті психотерапевта. Чоловік навпроти дивився на нього пильно, з дивним виразом.
— Ви бачили? — запитав він.
— Так. Щось... воно зависло над містом. І потім — вибух.
— Це не вибух. Це перехід. Того дня, 23 травня, щось сталося. Щось, що розірвало час. Ваші батьки не загинули в аварії. Вони... пішли в інше місце. І ви можете їх знайти.
— Як?
— Ідіть за числом 23. Воно приведе.
Чоловік усміхнувся — і раптом його обличчя почало змінюватися, старіти, вкриватися зморшками, очі западати...
Марк закричав і прокинувся.
Він сидів на дивані в архіві, мокрий від поту, серце калатало десь у горлі. Годинник показував 03:23.

Поруч, на стільці, спала Ліна, підклавши руки під голову. Вона лишилася ночувати після вчорашнього — боялася їхати додому так пізно, а може, просто не хотіла залишати його самого. Марк дивився на неї кілька секунд, на її спокійне обличчя, на пасмо волосся, що впало на щоку, і раптом відчув гострий, майже фізичний біль — суміш ніжності, страху й чогось ще, чого він боявся називати.
Він обережно підвівся, накрив її пледом, що валявся поруч. Вона не прокинулася, тільки зітхнула уві сні й повернулася на інший бік.

Марк підійшов до столу, де лежали касети. Їх було вже чотири — додалася ще одна, яку вони знайшли вчора ввечері на порозі, повернувшись із цвинтаря. На етикетці знову стояло «23», але почерк був інший — чоловічий, розмашистий, майже лікарський.
Він узяв касету, вставив у касетник, одягнув навушники, щоб не розбудити Ліну. Натиснув «Play».

— Мене звати Володимир Громов, — почувся спокійний, дещо втомлений чоловічий голос. — Я психотерапевт. Маю практику в місті вже двадцять три роки. І я хочу розповісти про свого пацієнта, який змусив мене повірити в те, у що я ніколи не вірив.
Пауза. Чути, як хтось відкашлюється, перегортає папери.

— Пацієнт — молодий чоловік, назвімо його Олексій. Він прийшов до мене зі скаргами на хронічне безсоння та нічні кошмари. Стандартний набір. Але коли ми заглибилися в деталі, з'ясувалося: Олексій не просто бачить сни. Він стверджує, що щоночі, рівно на двадцять третій хвилині сну, його свідомість переноситься в інший час.
Шурхіт паперів.

— Я, звісно, не повірив. Подумав, що це захисна реакція психіки, спроба втекти від реальності. Але він описував деталі, яких не міг знати. Одяг людей сорокових років. Інтер'єри старих квартир. Назви вулиць, які змінилися ще до його народження. Я вирішив провести сеанс регресивного гіпнозу.

Голос Громова став напруженим.
— Я ввів Олексія в транс і попросив його повернутися в один із тих снів. Він говорив — і я записував. Він описав кімнату, де сидів на підлозі маленький хлопчик. Він описав ведмедиків на шпалерах. Він описав... — пауза, — він описав число 23, написане червоним на стіні.

У Марка пересохло в горлі. Він затамував подих.
— А потім він описав, як батьки хлопчика виходять з дому. Як над містом зависає дивний об'єкт. Як відбувається... він назвав це «переходом». І як хлопчик залишається сам. І плаче.

Голос Громова затремтів.
— Той хлопчик — це був не Олексій. Це був хтось інший. Але Олексій бачив усе його очима. І коли я вивів його з трансу, він описав мені цю квартиру так детально, ніби жив там усе життя. Вулиця Шевченка, 23. Третій поверх. Квартира 23. Він описав навіть тріщину на стелі, схожу на карту Африки.

Марк сидів, не в силах поворухнутися. Це була його квартира. Його дитинство. Його стеля.
— Я не знаю, що це було, — вів далі Громов. — Можливо, я маю справу з феноменом, який наука не може пояснити. Можливо, Олексій справді бачить чиїсь спогади. Але я знаю одне: число 23 повторюється в усьому, що він розповідає. І я починаю боятися. Бо сьогодні вночі, на двадцять третій хвилині сну, я теж побачив ту кімнату. І того хлопчика. Він сидів на підлозі, дивився на мене й казав: «Ви тепер теж частина архіву, лікарю».
Клацання. Запис обірвався.

Марк зняв навушники. Руки тремтіли. Він глянув на Ліну — вона спала, не чуючи нічого. І раптом йому страшенно захотілося розбудити її, обійняти, притулитися до неї, просто відчути живу людину поруч.
Він стримався. Сів за стіл, узяв чистий аркуш і почав писати:
*«Володимир Громов, психотерапевт. Практика 23 роки. Пацієнт Олексій, який бачить моє дитинство. Хто цей Олексій? І чому Громов надіслав касету мені?»*

Він писав і відчував, як у голові складається пазл. Ще не весь, але основні шматочки вже були на місці. Число 23 — це не просто цифра. Це мітка. І вона є на ньому, на Ліні, на Антоні, на тій дівчині з вагона. І, можливо, на Громові теж.

За вікном почало сіріти. Марк подивився на годинник — пів на шосту. Ліна ворухнулася, розплющила очі, побачила його за столом і посміхнулася сонно.\
— Знову не спав?
— Спав. Прокинувся.
Вона підвелася, плед упав на підлогу. Підійшла до нього, стала за спиною, поклала руки на плечі.
— Ти як?
Від її дотику по тілу пробіг струм. Марк накрив її руку своєю.
— Нормально. Нова касета. Дуже дивна.
— Розкажеш?
— Послухай краще.

Він простягнув їй навушники, увімкнув запис. Ліна слухала, стоячи поруч, і він відчував тепло її тіла, легкий запах її парфумів — щось цитрусове, свіже. Коли запис закінчився, вона зняла навушники, подивилася на нього.
— Це твоя квартира, так?
— Так. Моя. Моє дитинство. Він описав те, що ніхто не міг знати.
— І цей Громов... він існує?
— Має існувати. Треба знайти.
Ліна кивнула, але не рушила з місця. Вона все ще стояла за його спиною, і її руки лежали на його плечах. Марк відчував, як напруга повільно відпускає тіло. З нею було спокійно. Безпечно.
— Ліно, — сказав він тихо.
— М-м?
— Дякую, що ти є.
Вона нахилилася, поцілувала його в маківку — легко, майже невагомо.
— Завжди будь ласка.
Вони постояли так ще кілька хвилин, а потім почався новий день. З новими пошуками, новими питаннями, новими таємницями.

Знайти Володимира Громова виявилося несподівано легко.
Він вів приватну практику в центрі міста, в старому будинку з ліпниною на фасаді. Кабінет на другому поверсі, табличка з латуні: «Громов В.Г., психотерапевт. Прийом за записом». Марк подзвонив у двері о десятій ранку, і їм відчинила літня жінка в білому халаті — медсестра чи секретарка.

— Ви до лікаря? Він сьогодні не приймає.
— Нам дуже треба, — сказав Марк. — Ми з приводу Олексія. Його пацієнта.