Розділ 1. Матриця буття: Що насправді «є»?

Розділ 1. Матриця буття: Що насправді «є»?

Спадщина Арістотеля: Чому ми почали ділити світ на сутність та акциденцію

Уявіть, що ви бачите перед собою яблуко. Воно червоне, кругле, солодке і лежить на вашому столі. Тепер уявіть, що воно згнило і стало коричневим. Потім ви його розрізали — і воно перестало бути круглим. Згодом воно висохло і втратило солодкість.

Питання: що саме у цьому об'єкті було «яблуком»? Якщо ми заберемо колір, форму та смак, чи залишиться там щось іще?

Саме з цього питання понад два тисячоліття тому Арістотель розпочав революцію в нашому мисленні, запровадивши два фундаментальних поняття: Сутність (Субстанція) та Акциденція.

Сутність: Те, що робить річ собою

Арістотель стверджував, що в кожному предметі є «ядро» — те, що залишається незмінним, попри будь-які зовнішні трансформації. Це і є Сутність (ousia).

• Сутність — це відповідь на питання «Що це таке?».

• Якщо ви вивчили геометрію, ви стали освіченою людиною, але ви не перестали бути собою. Ваша «людськість» — це сутність, а ваші знання — лише додаток.

Акциденція: Випадкові декорації

Все інше Арістотель назвав Акциденціями (від латинського accidens — «випадковість»). Це властивості, які можуть змінюватися, не знищуючи при цьому саму річ.

• Колір: Яблуко може бути зеленим або червоним, але воно залишається яблуком.

• Розмір: Ви можете бути високим або низьким, але ви залишаєтесь людиною.

• Місце: Ви можете бути в Києві або в Парижі — ваша сутність не змінюється від координат.

Чому це важливо для нас сьогодні?

На перший погляд, це звучить як суха класифікація. Але зупиніться на секунду. Цей поділ — це те, як працює ваша мова і ваш мозок. Коли ми кажемо «це дерево велике», ми підсвідомо відділяємо суб’єкт («дерево») від його ознаки («велике»).

Це дає нам дивовижну здатність: ми можемо пізнавати світ, не гублячись у нескінченному хаосі змін. Ми розуміємо, що річка — це та сама річка, хоча вода в ній щосекунди інша. Ми розуміємо, що наш друг — це той самий друг, хоча він постарів, змінив зачіску чи переїхав в іншу країну.

Метафізична пастка: Але тут криється і головний виклик, над яким філософи б'ються досі: якщо ми відкинемо всі акциденції (колір, вагу, форму, положення), чи зможемо ми «побачити» або виміряти саму сутність? Чи існує вона взагалі, чи це просто зручна вигадка нашого розуму, щоб не збожеволіти в мінливому світі?

Арістотель заклав фундамент: він навчив нас шукати стабільність у морі змін. І саме на цьому фундаменті стоїть уся західна наука та логіка.

Стілець, якого немає: Атоми, порожнеча та наше сприйняття твердих об'єктів

Після Арістотеля ми звикли думати, що світ складається з «речей». Ось стілець — він твердий, надійний, він є. Але якщо ми передамо цей стілець на розгляд сучасному фізику-метафізику, він розсміється нам в обличчя.

Ілюзія щільності

На рівні атомів стілець, на якому ви сидите, — це на 99,9999999% порожнеча. Якщо прибрати весь вільний простір між ядрами атомів та електронами, що складають ваше тіло і ваш стілець, усе людство можна було б стиснути до розміру цукрового кубика (хоча важив би він мільярди тонн).

Тоді чому ви не провалюєтесь крізь стілець на підлогу? Це не через «твердість», а через електромагнітну силу. Електрони у ваших атомах відштовхуються від електронів у атомах стільця. Ви ніколи по-справжньому не «торкаєтесь» стільця — ви просто левітуєте над ним на мікроскопічній відстані завдяки електричному опору.

Метафізичний конфлікт: Сприйняття проти Реальності

Тут виникає перша серйозна тріщина в нашому розумінні «буття». У нас є два світи:

1. Світ досвіду: Де стілець коричневий, твердий і нерухомий.

2. Світ науки: Де стільця як єдиного цілого не існує, а є лише хмара частинок, що вібрують у порожнечі.

Який із них «справжній»? Якщо ми кажемо, що справжній лише науковий опис, то ми маємо визнати, що все наше життя — це галюцинація, створена мозком для спрощення реальності. Якщо ж ми кажемо, що справжній стілець — це той, який ми бачимо, то ми ігноруємо об'єктивні факти про будову матерії.

Об'єкт чи Процес?

У цьому підрозділі ми стикаємося з ідеєю, яка змінила метафізику XX століття: можливо, стілець — це не «річ», а «подія».

З точки зору вічності, стілець — це лише тимчасова конфігурація матерії. Він «трапляється» на короткий проміжок часу між тим, як він був деревом, і тим, як він стане попелом чи пилом. Наша метафізика «речей» заважає нам бачити, що світ — це не склад готових товарів, а бурхливий океан енергії, яка на мить набуває форми, щоб потім її змінити.

Платонові тіні: Чи існують ідеальні форми у вищому вимірі?

Уявіть, що ви малюєте на піску коло. Яким би вправним майстром ви не були, якщо ми візьмемо мікроскоп, то побачимо нерівності, піщинки, що вибиваються з лінії. Це не ідеальне коло. Навіть комп'ютерний монітор малює коло маленькими квадратними пікселями.

Але у своїй голові ви точно знаєте, що таке «ідеальне коло» — лінія, де кожна точка рівновіддалена від центра. Питання Платона було радикальним: якщо в нашому фізичному світі немає жодного ідеального кола, то звідки ми знаємо, що воно взагалі існує?

Алегорія Печери

Платон пропонує нам найвідомішу метафору в історії філософії. Уявіть в'язнів у печері, які прикуті спиною до входу. Вони бачать лише тіні на стіні від предметів, що проносять повз багаття позаду них. Для в'язнів ці тіні — і є єдина реальність. Але якщо одного в'язня звільнити, він побачить справжні предмети, а потім — саме Сонце.