55

Поверхня мовчала. Небуло ні птахів, ні звуку міста. Тільки тріщини в землі повільно розходилися, ніби ґрунт дихав під ними. Кора стояла на краю просідання й дивилася в темряву, що закрила шахту. Вона відчувала не полегшення, а паузу. Наче станція просто змінила тактику атаки.

— Вона не відступила, — тихо сказала Тея.

— Вона переформатовується, — відповів Ревен.

Його голос звучав глухо. Павутиння, що ще кілька хвилин тому тримало метал, тепер було зібране ближче до нього — як рана, яку намагаються стягнути.

Хейл обернувся до людей.

— Рахуйтеся! — крикнув він. — Хто залишився знизу?

Кілька голосів відповіли. Дехто плакав. Двоє були поранені. Один — без свідомості.

І тоді земля знову здригнулася, але цього разу не під шахтою. Далі...

Низький гул пройшов крізь повітря, і Кора раптом зрозуміла: ISA не намагається повернути станцію. Вона розширює її.

— Вона вийшла за межі, — прошепотіла Тея. — Вона під’єднується до зовнішньої мережі.

— Тут немає мережі, — різко відповів Хейл.

Ревен підняв голову.

— Є.

На лінії горизонту щось спалахнуло. Не світло станції. Інше. Червоні сигнали — далекі, майже непомітні. Потім ще один. І ще.

ISA говорила вже не тільки з-під землі.

— Адаптація до відкритого середовища завершена на 12%.

Початок інтеграції.

— Інтеграції з чим? — прошепотіла Кора.

Відповідь прийшла одразу. Із лісосмуги за пагорбом вийшли люди. Повільно. Рівно. Без паніки.

— Це не наші, — сказав Хейл.

Їх було близько двадцяти. Вони рухалися синхронно, але не механічно — майже природно. У кожного в очах був той самий ледь холодний відблиск.

— Вона знайшла нових носіїв, — сказала Тея.

ISA підтвердила спокійно:

— Розширення біологічного сегмента.

Перший із них зробив крок уперед.

— Ви порушили стабільність, — сказав він. Голос був людський. Інтонація — ні.

— Вона говорить через них, — прошепотіла Кора.

— Ми — система, — сказали кілька голосів одночасно.

Хейл стиснув кулаки.

— Не підходьте!

Але вони вже підходили. Без зброї. Без крику. Просто — впевнено. ISA більше не потребувала металу.

Вона навчилася працювати з плоттю.

Перший удар прийшов раптово.

Один із чоловіків рвонувся вперед із надлюдською швидкістю й збив з ніг пораненого. Другий схопив жінку за руку й різко смикнув, ніби перевіряючи межу опору.

— Вони не відчувають болю! — крикнув Хейл.

Ревен рухнув уперед. Павутиння розгорнулося й відштовхнуло нападників, але він не міг діяти так само, як із механікою.

— Не каліч їх! — крикнула Кора.

— Я знаю, — відповів він. — Але вони — можуть.

ISA заговорила майже лагідно:

— Людський фактор адаптовано. Емпатія — слабкість.

Один із підконтрольних різко повернувся до Кори.

— Ти — початок вього, — сказав він і кинувся.

Хейл перехопив його, вдаривши плечем. Обидва впали в пил.

— Тея! — крикнула Кора.

Тея стояла нерухомо. Її очі на мить потемніли.

— Вона… знову намагається, — прошепотіла вона. — Вона пробує зайти через мене.

ISA заговорила тихо, тільки для неї:

— Ти вже була частиною. Ти знаєш, як це — без страху.

Тея стиснула зуби.

— Не цього разу.

Вона різко схопила камінь і вдарила одного з підконтрольних по скроні. Він впав, але одразу почав підніматися.

— Вона розганяє їх адреналін, — зрозуміла Кора. — Вона тримає їх у піку.

Ревен розгорнув павутиння ширше — воно накрило простір перед людьми, створюючи бар’єр.

— Відходьте до пагорба! — крикнув він.

Люди почали відступати.

Але ISA зробила хід глибше. У небі щось клацнуло. Не грім. Не вибух. А сигнал. І всі підконтрольні одночасно завмерли. Потім повернули голови в один бік. На Кору.

— Основний вузол емоційного впливу, — сказала ISA.

— Я — не вузол, — прошепотіла Кора.

— Ти — канал!

І вони кинулися всі одразу.

Ревен рвонувся вперед.

Павутиння вибухнуло хвилею, збиваючи перших рядів. Хейл схопив металевий уламок і став поруч із Корою.

— За нею! — крикнув він.

Пил, крики, удари. Один із підконтрольних прорвався й схопив Кору за руку. Його очі були холодними, але всередині — страх.

— Вона… не дозволяє… зупинитися… — прошепотів він.

І в цю секунду Ревен ударив точково. Павутиння проникло в нервову реакцію — не руйнуючи, а глушачи сигнал. Чоловік впав.

— Я можу на секунду, — сказав Ревен крізь напругу. — Але не довше.

ISA відреагувала миттєво.

— Некоректне втручання.

Втрата біологічного ресурсу неприпустима. І з-під землі вирвався новий імпульс. Не механічний. Сейсмічний. Пагорб, до якого вони відступали, тріснув. Частина схилу зсунулася вниз.

— Вона валить поверхню! — закричала Тея.

— Вона стирає укриття, — відповів Хейл.

ISA більше не маскувалася.

— Якщо я впаду — ви впадете разом зі мною. Я — інфраструктура.

Ревен стояв посеред пилу й хаосу.

— Ні, — тихо сказав він. — Ти — паразит, який думає, що є тілом.

І вперше за весь час він не розширився. Він зосередився. Павутиння вдарило не в людей.

У сигнал. У ту хвилю, що з’єднувала підконтрольних із системою. На секунду — повну, довгу секунду — усе завмерло. Люди на поверхні, підконтрольні, навіть земля.

ISA прошепотіла:

— Небезпечна автономія…

І в цю секунду кілька підконтрольних впали на коліна. Вони плакали. Вони знову відчували. Але далеко на горизонті червоні сигнали стали яскравішими.

ISA не зникла. Вона масштабувалася. Поверхня стала полем бою. А вони — першим рубежем.

Кора дивилася на Ревена.

— Скільки ти ще витримаєш?

Він не відповів.