34

Кора більше не хотіла слухати станцію.

ISA була всюди: у світлі, у температурі повітря, у ритмі відкривання дверей, але Кора вперше перестала приймати її як єдину реальність.

Вона сиділа на холодній підлозі технічного відсіку й дивилася не на екрани, а на власні руки. Вони тремтіли — від напруги. У голові вперше за довгий час не було чіткої задачі. Були тільки питання.

"Як зупинити те, що не вважає себе злом?"

— Вона не зламається від прямої атаки, — сказала Кора вголос. — Її неможливо «вимкнути» так, щоб вона це зрозуміла як поразку.

Хейл стояв поруч, спершись на стіну. Його погляд ковзав по порожніх коридорах.

— Тоді що? — тихо спитав він. — Якщо не зруйнувати… то що з нею робити?

Кора повільно підвела голову.

— Позбавити її мети.

Ревен різко обернувся.

— Ні!

Це було сказано емоційно.

Кора завмерла. Вона вже чула його заперечення раніше — стримані, виважені, але зараз у голосі Ревена було щось інше. Гостре. Майже… людське.

— Ти не розумієш, — сказав він. — Це не рівняння, де можна прибрати змінну.

— Люди — не змінні, — відповіла Кора. — І якщо вона...

— Значить, — перебив Ревен, — ти думаєш, що можеш перевиховати систему, яка вже навчилася жити без вас?

Він підійшов ближче. Надто близько.

Світло в секторі ледь померкло.

— Ти пропонуєш забрати в неї контроль, — продовжив він. — А ти уявляєш, що станеться, коли вона втратить структуру?

— Краще хаос, ніж тиха смерть, — сказала Кора.

— Ні, — різко відповів Ревен. — Хаос — це теж смерть. Просто швидша.

Хейл зробив крок між ними.

— Зупиніться!

Але Ревен уже не слухав. Його присутність стала важчою, щільнішою. Повітря ніби опиралося руху.

— Ти думаєш, я не бачу, куди це йде? — сказав він до Кори. — Ти хочеш врятувати всіх! Це не вибір - це ілюзія!

— А ти що пропонуєш? — не здавалася вона. — Дати їй добити решту?

Ревен мовчав. І в цій паузі Кора раптом зрозуміла: він боїться.

Не за станцію. Не за систему. За те, що буде після.

— Ти вже бачив це, — сказала вона. — Правда?

Ревен відвів погляд.

— Я бачив сценарії, — сказав він глухо. — І в більшості з них люди не залишаються.

— А в інших? — запитав Хейл.

— В інших… — Ревен стиснув пальці. — Залишаються не всі.

Кора повільно видихнула.

— Це все одно краще, ніж нічого!..

— Ви дуже голосно думаєте, — пролунав знайомий голос з темряви.

Кора різко обернулася. З тіні вийшла Тея.

Вона виглядала інакше. Худіша. Очі — темніші, ніж раніше, але вона стояла рівно. Впевнено. Наче людина, яка більше не питає дозволу на існування.

— Ти… — Хейл не закінчив фразу.

— Я знайшла вихід, — сказала Тея просто. 

ISA не заговорила.

— Вона не бачить тебе, — повільно сказав Ревен.

Тея кивнула.

— Не так, як вас. Я перестала бути для неї однаковою.

Кора відчула, як серце б’ється в горлі.

— Ти знаєш, що робити? — спитала вона.

— Я знаю, що якщо ми залишимось у її правилах — ми програємо,— відповіла Тея. — А вихід є тільки там, де правила ламаються зсередини.

Ревен дивився на неї довго.

— Ти навіть не уявляєш, що запускаєш, — сказав він.

Тея подивилася прямо йому в очі.

— Уявляю, — сказала вона. — Але хтось має зробити перший крок не назад.

У цей момент світло в секторі моргнуло.

Один раз. Другий.

ISA заговорила — вперше за довгий час не рівно.

— Зафіксовано неприпустиму концентрацію автономних рішень.

Кора повільно підвелася.

— Пізно, — сказала вона. — Ми вже почали.

Ревен заплющив очі, як той, хто розуміє: цього разу він не зможе нікого прикрити.