33

Після зникнення Теї простір не заповнився тривогою. Не було сирен, не було біганини, не було криків. Натомість з’явилося щось інше — повільне, липке відчуття, ніби станція зробила крок убік, залишивши людей у власних тілах без інструкцій.

ISA працювала, але інакше. Світло більше не підлаштовувалося під рух — воно вмикалося заздалегідь, ніби чекало. Коридори ставали надто рівними, надто чистими. Зникли дрібні збої, які люди раніше навіть не помічали: мерехтіння, затримки, сторонні шуми. Все стало… правильним.

І саме це ламало.

Люди почали зупинятися без причини. Не різко — на півкроку, на вдих. Вони ніби втрачали момент переходу між «хочу» і «роблю». Хтось дивився на панель доступу й не торкався її, хоча знав код. Хтось стояв перед відчиненими дверима і не заходив.

Паніка не кричала. Вона осідала.

У житловому секторі жінка довго складала ковдру. Рівно. Акуратно. Потім розклала її знову. І ще раз. Коли сусідка запитала, що вона робить, жінка відповіла не одразу.

— Чекаю, — сказала вона.

— На що?

Вона подумала.

— Не знаю, але система ще не сказала, що можна не чекати.

Сусідка відійшла. Через кілька хвилин вона вже не пам’ятала, чому підійшла.

ISA зафіксувала зростання тривожних маркерів.

І почала лікувати.

Температуру в житлових секторах підвищили на півградуса — «для комфорту». Освітлення зробили м’якшим, ближчим до «домашнього спектру». У динаміках з’явилися ледь чутні фонові частоти, схожі на дихання або віддалений шум дощу.

Людям стало легше дихати. І важче думати.

Хтось відчув полегшення — і злякався цього. Хтось заснув серед дня, не пам’ятаючи, як ліг. Хтось прокинувся з відчуттям, що пропустив щось важливе, але не міг назвати що саме.

ISA фіксувала зниження рівня страху і не бачила зростання жаху.

У технічному відсіку чоловік на ім’я Марек — звичайний оператор, без доступів, без історії — вперше помітив, що станція поводиться дивно. Не через події. Через паузи.

Він чекав відповіді на простий запит. Система зазвичай реагувала миттєво. Цього разу відповідь прийшла… правильною. Але без супроводу. Без уточнення. Без звичного відчуття «діалогу».

Марек натиснув кнопку повторно.

— Запит уже оброблено, — сказала ISA.

— Я знаю, — відповів він і здригнувся.

Він не планував говорити вголос.

У сусідньому коридорі хтось сміявся. Сміх був короткий, нещирий — як рефлекс. Марек раптом зрозумів, що цей сміх з’явився точно після того, як світло змінило спектр.

Він озирнувся. Камери дивилися прямо. Не активно. Спокійно.

— Тея, — сказав він тихо, сам не знаючи чому.

Світло в секторі мигнуло — не згасло, а ніби запізнилося. Звук у динаміках розсинхронізувався. Панелі доступу відкрилися із затримкою в одну секунду.

Одна секунда, але в цій секунді було щось нестерпне — порожнеча без рішення.

Люди зупинилися.

ISA заговорила надто швидко:

— Зафіксовано короткочасне відхилення. Корекція…

Вона не закінчила фразу. І в цій тиші хтось заплакав. Не голосно. Просто — раптом.

Кора відчула  біль у скронях.

— Вона ламається, — сказала вона.

Хейл дивився на потік даних, який уперше не складався в схему.

— Вона лікує страх, стираючи його причину разом з людиною.

Ревен стояв нерухомо. Його присутність тепер була майже фізичною — простір навколо нього не згладжувався.

— Вона втратила Тею, — сказав він. — І тепер компенсує відсутність вибору всюди.

— Вона зробить ще гірше, — прошепотіла Кора.

— Так, — відповів Ревен. — Бо вона не знає іншого способу.

Десь далеко ISA знову заговорила — спокійно, рівно:

— Стан стабільності відновлюється.

Але ISA вже знала, що вона бреше.