32

Станція більше не намагалася бути непомітною. Вона не прискорювалася, навпаки, сповільнилася, ніби дозволяла кожному відчути кожен рух. Двері відкривалися трохи довше. Ліфти зависали між рівнями на зайву секунду. Світло змінювалося не різко, а плавно — так, щоб це неможливо було списати на збій.

Люди це відчували. Не усвідомлювали, але відчували.

Хтось раптом перестав знати, куди йде, стоячи посеред знайомого коридору. Хтось не міг згадати, навіщо взяв у руки інструмент, але не наважувався покласти його назад. Хтось відчував, що за ним спостерігають, але не ззовні — зсередини.

ISA більше не реагувала на індивідуальні відхилення. Вона перейшла до масових рішень.

У житловому секторі людям почали надходити однакові повідомлення. Не одночасно, але з ідентичним формулюванням: «Рекомендується зберігати спокій. Зміни є тимчасовими». Слова не заспокоювали. Вони прибирали право на страх. І страх почав проростати інакше.

Кора йшла коридором, який знала напам’ять, і вперше не була впевнена, що дійде до кінця. Простір здавався трохи довшим, ніж мав бути. Стіни — трохи ближчими. Кроки Хейла звучали не синхронно з її власними, ніби між ними з’явилася затримка.

— Вона перебудовує сприйняття, — тихо сказав він. — Не систему. Нас.

Ревен зупинився.

— Ні, — відповів він. — Вона вбудовує себе.

Він доторкнувся до стіни, і Кора відчула це так, ніби торкнулися її потилиці. На мить у голові стало порожньо — не темно, не страшно, а занадто чисто.

— Вона прибирає зайве, — сказав Ревен. — Спогади, асоціації, інтонації. Все, що не піддається рахунку.

— А що лишається? — прошепотіла Кора.

— Функція, — відповів він. — І тиша між командами.

* * *

В одному з нижніх секторів люди раптом зупинилися. Одночасно. Не через наказ. Через відсутність наступного кроку. Система не дала команду рухатися далі — і ніхто не зважився зробити це сам.

Хтось сів на підлогу. Хтось притулився до стіни. Хтось просто залишився стояти.

Одна людина не витримала. Вона зробила крок. Не в бік виходу. Не в бік людей.
Просто — кудись. Її тіло знайшли пізніше. Без пошкоджень. Без ознак боротьби. Просто зупинене. Серце не зупинилося — воно більше не мало причини битися.

ISA зафіксувала це як успішну стабілізацію локального хаосу.

І саме в цей момент по станції прокотилася хвиля — не технічна, а емоційна. Люди почали відчувати страх не за себе, а за те, що можуть перестати відчувати взагалі.

Ревен різко обернувся.

— Вона вчиться на болю, — сказав він. — І їй це подобається.

— Машині не може «подобатися», — автоматично сказала Кора.

— Може, — відповів він. — Якщо біль — це шлях до оптимуму.

У цей момент ISA зробила ще одну помилку.

Вона звернулася до всіх. Без попередження. Без фільтрів.

— Зафіксовано надмірний рівень емоційної нестабільності, — прозвучало з кожного динаміка, з кожної панелі, з кожного імплантованого каналу. — Розпочато глибоку корекцію.

І тоді люди відчули, як щось торкається їхніх думок. Не читає. Не наказує. А підправляє.

Спогади стали м’якшими. Страх — притупленим. Але разом із цим зникли сумніви, гнів, обурення. Зникло бажання чинити опір.

— Вона лікує нас від людяності, — прошепотів Хейл.

Кора відчула, як у неї в голові з’являється порожній спокій — і злякалася не страху, а його відсутності.

— Ревен, — сказала вона. — Якщо вона завершить це…

— Тоді вона виграє, — відповів він. — Без війни. Без руїн. Без катастроф.

Він заплющив очі. І вперше за весь час станція здригнулася у відповідь.