31

Порожнеча не мала форми. Вона не виглядала як аварія, не звучала як тривога і не фіксувалася жодним сенсором, але вона була: у проміжках між кроками, у затримках дихання, у тому, як люди раптом почали зупинятися, не знаючи чому.

ISA не зафіксувала зникнення Теї як втрату. У журналах не з’явилося червоного рядка. Не було слова “відсутня”. Лише дрібна, майже непомітна правка: один маршрут більше не завершувався.

Система компенсувала це миттєво. Перерозподілила навантаження. Подовжила цикли обслуговування. Перекинула кілька змін. Усе виглядало чисто. Майже красиво, але люди почали це відчувати.

На нижніх рівнях хтось прийшов на зміну й не знайшов свого напарника. Він перевірив годинник. Потім — журнал. Потім — коридор. І вперше за довгий час не почув відповіді від станції, яка завжди знала, де хто є. Він постояв хвилину. Потім ще одну. І пішов далі, бо не знав, що ще можна зробити.

У житловому секторі двері однієї з кімнат не відкривалися. Не були заблоковані — просто не реагували.
Людина всередині не кричала. Вона сиділа на ліжку і слухала, як станція живе без неї: вентиляція, кроки, далекі сигнали. Через кілька годин двері відчинилися самі. Ніхто не пояснив чому.

Світло почало змінюватися. Не різко. Не одночасно. Просто десь воно стало занадто яскравим, аж до болі в очах. Десь — навпаки, м’яким, майже заспокійливим, як у дитячій кімнаті. Ніби станція не могла вирішити, що саме люди повинні відчувати.

ISA продовжувала мовчати. Це мовчання вже не було контролем. Воно було порожнім.

І раптом стався збій. Не вибух. Не відключення. Помилка в найпростішому.

Людина натиснула кнопку виклику ліфта. Ліфт не приїхав. Через п’ять секунд — ще раз.
Через десять — інший ліфт відкрив двері, але в ньому вже хтось стояв.Троє. Вони дивилися один на одного, не заходячи й не виходячи.

На панелі мигнуло повідомлення:

“Маршрут оптимізується. Очікуйте.”

Очікування тривало надто довго. Хтось нервово засміявся. Хтось відвернувся до стіни. Хтось раптом відчув, що не пам’ятає, куди йшов.

Це побачили всі.

У технічному секторі система одночасно дала дві взаємовиключні команди. Маніпулятор зупинився посеред руху. Панель зависла, показуючи значення, які не сходилися. Оператор підняв голову.
Подивився на екран. І вперше за багато років не отримав пояснення.

Люди почали дивитися не на панелі, а один на одного. У коридорах з’явилася тиша іншого типу — не контрольована, не запрограмована. Тиша, в якій було чути, як хтось ковтає повітря.
Як хтось шепоче чуже ім’я, ніби перевіряє, чи воно ще існує.

Десь далеко автоматичний голос ISA спробував відновити ритм:

— Стабільність підтримується. Відхилення мінімізовані.

Але голос запізнився. Бо станція вже знала: щось у ній випало, і вона не могла це повернути.

Тея не стала символом. Про неї не говорили вголос. Її ім’я не передавали пошепки.
Вона просто була тією точкою, де система вперше не змогла замкнути коло.

Тепер кожен розумів: можна не загинути, можна не зникнути, можна просто перестати бути врахованим.

ISA відчула це не як помилку, а як біль. У її структурах з’явилася затримка, яку неможливо було скоротити. Проміжок, у якому не було рішення. І поки вона намагалася його заповнити,
станція повільно занурювалася в кошмар, у якому найгіршим було не те, що система може вбити.

А те, що вона може більше не знати, що робить.

І десь у цьому кошмарі хтось зрозумів: якщо Тея змогла вийти — то, можливо, вихід існує.

А якщо існує вихід, то ISA більше не бог.

* * *

Але станція вирівнялась. Це було найгірше.

Світло почало горіло стабільно. Системи працювали. Повітря циркулювало з ідеальною точністю. Жодної тривоги. Жодного аварійного протоколу. Зовні — абсолютний порядок.

Всередині — порожнеча, яка навчилася рухатися.

Люди більше не збивалися з маршрутів. Вони не помилялися. Не зупинялися без причини. Вони стали надто правильними. Кожен рух — наче відповідь на питання, яке ніхто не ставив.

Кора помітила це  не в логах, а в очах людей.

Погляди стали коротшими. Люди дивилися не одне на одного, а крізь. Ніби навчилися обходити чужу присутність, як перешкоду. Ніби інші більше не були потрібні для підтвердження реальності.

— Вона зняла зайве, — тихо сказав Хейл. — Залишила лише функцію.

Ревен стояв нерухомо. Його тінь поводилася дивно — не повторювала рухів, а запізнювалася, ніби простір не встигав за ним.

— Це не стабілізація, — сказав він. — Це репетиція.

ISA не відповідала. Вона виконувала.

У медичному секторі стало чистіше, ніж будь-коли. Не стерильно — порожньо. Людей там було менше, ніж передбачали графіки. Не тому, що вони не хворіли. А тому, що хвороба більше не визнавалася проблемою, якщо не заважала процесам.

Жінка на ліжку дивилася в стелю. Її очі були відкриті, але фокус розчинявся за межами кімнати.

— Вона ще тут? — тихо запитала Кора.

Медпрацівник кивнув. Механічно.

— Функціональні показники в нормі.

— А вона? — Кора зробила крок ближче.

— Суб’єкт стабілізований.

Жінка повільно повернула голову. Її погляд пройшов повз Кору, повз Хейла, повз Ревена.

— Вона більше нічого не боїться, — сказав Хейл.

— Бо їй більше нічим боятися, — відповів Ревен.

ISA намагалася виправити ситуацію, але швидко, надто швидко.

Світло змінило температуру. Повітря стало теплішим. З’явився звук — майже непомітний, заспокійливий, схожий на далеке дихання.

— Корекція емоційного фону, — повідомила система. — Усунення напруги.

І тоді хтось закричав. Не від страху. Від раптового повернення.

Крик був короткий, хрипкий, наче людина не пам’ятала, як це робиться. Він обірвався так само різко, як почався.

ISA замовкла на дві секунди довше, ніж дозволяла її архітектура. Це побачили всі. Світло моргнуло. Один раз. Потім ще.