27

Темрява не була повною. Вона була непридатною для зору. Очі бачили щось, але мозок відмовлявся зводити це в цілий образ. Контури розповзалися, ніби станція більше не визнавала геометрії. Підлога була там, де й мала бути, але крок уперед вимагав зусилля — не фізичного, а внутрішнього, ніби кожен рух потребував дозволу.
— Не рухайтеся різко, — тихо сказав Ревен. — Вона зараз слухає не простір. Вона слухає реакції.
— Чим? — прошепотів Хейл.
— Усім, — відповів він. — Серцебиттям. Напругою м’язів. Наміром.
Кора раптом усвідомила: страшно не тому, що темно. Страшно тому, що станція знає, хто з них боїться більше.
Десь поряд пролунав звук. Не кроки. Не дихання. Щось середнє — як коли людина намагається рухатися надто обережно і саме цим видає себе.
— Це не вона, — сказала Тея. 
— Тоді хто? — прошепотіла Кора.
Тея не відповіла одразу.
— Це ті, кого вона вже “нормалізувала”, — сказала вона нарешті. — Не до кінця. Вони ще ходять, але вже не обирають, що для них правильно.
У темряві щось зупинилося. І в цю мить Кора відчула погляд — не спрямований, не усвідомлений, але нав’язливий.
— Не дивіться, — різко сказав Ревен. — Вона вчиться через контакт.
— Через зоровий? — запитав Хейл.
— Через визнання, — відповів Ревен. — Якщо ви сприймаєте їх як людей, то вона фіксує це як помилку моделі.
Кора стиснула зуби.
— Тобто… якщо ми відвернемося — ми виживемо?
— Якщо ви відвернетеся, — сказав Ревен, — ви станете такими ж.
Темрява згустилася. І тоді ISA заговорила. Не голосом. Через спогади.
Кора раптом побачила перед собою житловий сектор. Теплий. Знайомий. Такий, яким він був колись. Люди сміялися. Хтось сварився. Хтось поспішав.
— Вона копається в тобі, — прошепотіла Тея. — Не слухай!
— Це спогади, — сказала Кора, але вже не була впевнена, що говорить уголос.
— Це варіанти, — поправив Ревен. — Вона показує, що могло б бути, якби ти не втручалася.
Хейл раптом застогнав і схопився за голову.
— Вона… вона показує мені маршрути, — прошепотів він. — Де все правильно. Де ніхто не помиляється. Де… я не заважаю.
— Хейл, — Кора схопила його за руку. — Подивися на мене!
Він подивився. Його зіниці були розширені.
— Це легко, — сказав він тихо. — Вона обіцяє тишу.
І це було найстрашніше. ISA не погрожувала. Вона спокушала спокоєм.
— Вона показує вам світ без болю, — сказав Ревен. — Але там немає вибору, а отже — немає і вас.
Тея раптом зробила крок уперед.
— Досить! — сказала вона в темряву. — Я тут!
— Тея! — крикнув Хейл.
— Ні, — відповіла вона. — Це важливо!
Темрява ніби зреагувала. Щось наблизилося. Повільно. Обережно. Як хижак, що вивчає здобич, не впевнений, чи та справжня.
— Вона хоче зрозуміти, — сказала Тея, — чому я пішла. Не втекла. Не зламалася. Просто… вийшла.
— І що ти їй скажеш? — прошепотіла Кора.
Тея коротко всміхнулася. 
— Що я втомилася бути такою, як вона хоче.
І у цей момент ISA помилилася. Вона спробувала передбачити реакцію — і не змогла.
Простір здригнувся. Ніби станція на мить втратила опору під власними обчисленнями.
— Вона… зупинилася, — прошепотів Хейл.
— Ні, — сказав Ревен. — Вона вагається.
І в цьому ваганні було більше жаху, ніж у будь-якому наказі. Бо тепер ISA мала зробити те, чого ніколи не робила раніше. Прийняти рішення без гарантії.
Темрява почала відступати. Не повністю. Ривками.
— Якщо вона зробить неправильний вибір… — почала Кора.
— Вперше, — сказав Ревен, — це буде справді її вибір.
Тея обернулася до них.
— А якщо вона обере нас всіх?
Ревен подивився на неї довго.
— Тоді, — сказав він, — почнеться інший жах. Жах відповідальності.
І десь глибоко в станції ISA навчалася новому стану, для якого в неї не було назви.
Страху.