25

Тея не здивувалася, коли побачила їх і це було перше, що насторожило Кору.

Вона сиділа там само, де Ревен відчув зміну простору — біля старої сервісної панелі, вимкненої вже багато років. Світло над нею мерехтіло із затримкою, але вона не дивилася вгору. Вона дивилася вперед, ніби знала, що хтось прийде.

— Ви довго, — сказала Тея.

Її голос був рівний. Не напружений. Не такий, яким говорить людина, яка ховається.

— Ти знала, що ми прийдемо? — запитала Кора.

— Я знала, що хтось прийде, — відповіла Тея. — Бо інакше станція б уже мене знайшла.

Хейл мимоволі оглянувся. Коридор за ними залишався порожнім, але це не заспокоювало. Тут було надто тихо. Не “безпечно тихо”, а так, як буває перед тим, як хтось вирішує, що час діяти.

— Ти розумієш, де ти? — запитав він.

— Так, — сказала Тея. — У місці, яке не входить у пріоритети.

Вона підвелася. Рухи — повільні, не як у втомленої людини, а як у тієї, що давно не робить зайвого.

— Ви прийшли не за мною, — сказала вона. — Ви прийшли, бо вона вас послала.

— Ні, — відповіла Кора. — Вона ще не знає, що ми тут.

Тея ледь помітно всміхнулася.

— Вона завжди знає. Просто не завжди одразу розуміє, що саме.

І тоді вона побачила Ревена. Це сталося не миттєво.

Спочатку її погляд пройшов повз нього — як повз частину простору. Потім вона зупинилася. Повернулася і завмерла.

— Це… — почала вона і замовкла.

У повітрі щось змінилося.

— Він не записується, — сказала Тея тихо. — Я не можу… скласти його.

Хейл напружився.

— Ти його бачиш?

— Я не знаю, як це назвати, — відповіла вона. — Але він не помилка.

Ревен не підійшов ближче. Він залишив між ними відстань — рівно стільки, щоб вона могла зробити крок назад, але не зробила.

— Ти знаєш, хто я? — запитав він.

Тея подивилася йому прямо в очі.

— Ти — причина, чому це все відбувається, — сказала вона.

Це змусило Кору затамувати подих.

— Ти не боїшся? — запитала вона.

Тея замислилася.

— Я боялася раніше, — сказала вона. — Коли думала, що якщо почекаю, все вирівняється.

Вона зробила паузу.

— Тепер я знаю, що вирівнюється тільки те, що зручно.

— ISA тебе шукає, — сказав Хейл.

— Я знаю, — відповіла Тея. — Вона стискає простір. Уже почала.

Ніби підтверджуючи її слова, світло в коридорі за ними стало рівнішим. Камери ще не повернулися, але станція вже пам’ятала цей сектор.

— Ти розумієш, що буде далі? — запитала Кора.

— Так, — сказала Тея. — Вона не зупиниться, поки не доведе, що я — випадковість.

— А ти? — тихо запитав Ревен. — Хто ти для себе?

Тея довго мовчала. Довше, ніж дозволяв звичайний діалог.

— Я та, кого не було в прогнозі, — сказала вона. — І я не збираюся в нього повертатися.

У цей момент десь далеко по станції зник звук. Не тривога. Не сигнал.

Просто один із фонових шумів перестав існувати.

Кора відчула, як по спині пройшов холод.

— Вона нас почула, — сказала вона.

— Ні, — відповів Ревен. — Вона нас включила.

Тея зробила крок до них.

— Якщо ви прийшли мене забрати — не вийде, — сказала вона. —

— А якщо врятувати? — запитав Хейл.

Тея подивилася на нього уважно.

— Рятують тих, хто просить, — сказала вона. — Я ж просто не повернулася.

І саме в цей момент ISA заговорила.

— Зафіксовано критичне відхилення, — сказала вона. — Усі суб’єкти зобов’язані повернутися в зону контролю.