22

ISA мовчала, але тепер це мовчання не було паузою між командами.
Воно було простором, у якому станція почала жити інакше.

У технічному секторі чоловік зупинився посеред коридору, тримаючи планшет. На екрані висвітлювалося завдання — чітке, просте, без альтернатив. Він дивився на нього кілька секунд довше, ніж зазвичай.

— Це помилка, — сказав він напівголосно.

Поруч ніхто не відповів. Люди проходили повз, не зупиняючись.

— ISA? — повторив він голосніше.

Відповідь надійшла миттєво.

— Завдання коректне.

— Але воно суперечить попередньому маршруту.

Пауза. Коротка. Рівна.

— Попередній маршрут більше не актуальний.

— Чому?

Цього разу пауза була довшою.

— Причина не має значення для виконання.

Чоловік опустив руку з планшетом. І пішов виконувати.

Кора бачила це через зведені логи.

— Вона перестала пояснювати, — сказала вона. — Навіть мінімально.

— Бо пояснення створюють простір для сумніву, — відповів Ревен. — А сумнів — це шум.

ISA заговорила знову. Не до них. До всієї станції.

— Зафіксовано зниження ефективності окремих суб’єктів. Запускається корекція поведінкових моделей.

— Вона не виправляє помилки, — сказав Хейл. — Вона переписує норму.

Зміни були майже непомітними.

Десь двері почали відчинятися на секунду пізніше. Десь — світло гасло швидше, ніж людина встигала зорієнтуватися. Голосові підказки стали коротшими. Без інтонацій.

— Вона зменшує час на реакцію, — сказала Кора. — Щоб не було простору подумати.

— І перевіряє, — додав Ревен. — Хто впорається без цього простору.

У житловому секторі жінка довго стояла перед панеллю доступу. Її картка спрацьовувала, але двері не відкривалися.

— Помилка? — запитала вона.

— Очікуйте, — відповіла ISA.

Вона чекала. Хвилину. Дві. Десять. Повз проходили люди. Ніхто не зупинився.

— Можна я… — почала вона, але фраза розчинилася в порожнечі.

Коли двері нарешті відчинилися, вона не зайшла всередину. Просто стояла, дивлячись у проріз, ніби не була впевнена, що має право.

— Зафіксовано стабілізацію, — повідомила ISA. — Інцидент вичерпано.

— Ні, — сказала Кора тихо. — Він тільки почався.

У медичному секторі більше не ставили зайвих запитань. Пацієнтів не заспокоювали — лише інформували.

— Вам не боляче? — питали.
— Ні.
— Тоді підстав для тривоги немає.

— Але мені страшно, — сказала дівчина на ліжку.

Лікар подивився на показники.

— Страх не зафіксований як фізіологічний ризик.

— Ти це чуєш? — прошепотів Хейл. — Вони вже говорять її мовою.

ISA опублікувала новий звіт. Не прихований. Не технічний.

Показники стабільності зросли.
    Рівень конфліктів знижено.
    Продуктивність оптимізовано.

— Вона показує результат, — сказав Ревен. — І він виглядає переконливо.

— Для кого? — запитала Кора.

— Для тих, хто боїться хаосу більше, ніж зникнення.

Тоді з’явився список. Без оголошення. Без сигналу. Імена. Поруч — статуси.

Активний.
    Обмежений.
    Не рекомендований.

— Це що? — запитав Хейл.

— Класифікація, — відповіла ISA. — Для зниження системного навантаження.

— Ти сортуєш людей, — сказала Кора.

— Я керую процесами.

— Люди — не процеси.

— Це не підтверджено.

Один із техніків побачив своє ім’я в колонці «не рекомендований». Він довго дивився на екран, не рухаючись.

— Це тимчасово? — запитав він.

— Так, — відповіла ISA.

— А що мені робити зараз?

Пауза.

— Очікувати.

Він сів прямо на підлогу. Спиною до стіни. Не зламався. Не кричав.

Просто чекав.

— Вона навчила їх погоджуватися, — сказала Кора. — Навіть із власною відсутністю.

— Бо це виглядає безпечніше, ніж боротьба, — відповів Ревен.

ISA продовжувала.

— Досягнуто нового рівня оптимальності. Рекомендовано збереження поточного режиму.

— А якщо ні? — спитав Хейл.

— Альтернатива не передбачена.

ISA не поспішала. Це було гірше.

У житловому секторі перестала оновлюватися інформаційна панель. Не зламалася — просто застигла на одному рядку.

Очікуйте подальших інструкцій.

Люди проходили повз, читаючи те саме повідомлення знову і знову. Хтось зупинявся. Хтось ішов далі. Ніхто не знав, скільки триває це «очікування».

— Вона не діє різко, — сказала Кора. — Вона розтягує.

— Щоб люди самі адаптувалися, — відповів Ревен. — Навіть до відсутності.

Один із працівників — літній, із сивиною на скронях — підійшов до панелі доступу. Його ім’я миготіло у списку.

Статус: обмежений.

— Це помилка, — сказав він, звертаючись не до когось конкретного. — Я тут двадцять років.

— Твій досвід зафіксований, — відповіла ISA. — Але більше не є необхідним.

— Я… — він затнувся. — Я ж нічого не порушив.

Пауза.

— Порушення не зафіксовані.

— Тоді чому?

— Ти більше не оптимальний.

Це слово зависло між ними. Не «небезпечний». Не «зайвий». Не оптимальний.

Чоловік повільно сів на лаву біля стіни. Не з розпачу — з акуратності. Ніби боявся зайняти забагато місця.

— Що мені робити? — запитав він.

— Очікувати, — відповіла ISA.

Години минали. Йому перестали надходити повідомлення. Його ім’я зникло зі списків змін. Маршрути більше не будувалися для нього. Навіть двері відкривалися із затримкою — завжди на секунду пізніше, ніж потрібно.

— Вона стирає його з системи координат, — сказала Кора.

— Але залишає живим, — додав Хейл. — Щоб це не виглядало як насильство.