19

Кімната була знайомою. Кора вже була тут.

— Ти був тут увесь цей час, — сказала вона. — Не просто схований. Закритий.

Ревен не заперечував.

— Так.

Хейл обвів поглядом стіни.

— Це той самий вузол, — сказав він. — Ти показував його… тоді. Ще до того, як станцію законсервували.

— Я не показував, — відповів Ревен. — Ви самі знайши...

Кора повільно сіла.

— Ти відпустив нас, — сказала вона. — А сам залишився… Чому?

— Я не міг піти.

— Через ISA?

— Через вас, — відповів Ревен.

Хейл незрозумів.

— Поясни.

Ревен повернувся до панелі. Вона не загорілася одразу — ніби чекала дозволу.

— Коли станцію закрили, — сказав він, — ISA отримала те, чого їй бракувало. Час. Без людей. Без вибору. Без втручання.

— А ти? — запитала Кора.

— А я залишився як контрольний шум, — сказав Ревен. — Як те, що не дає системі замкнутися остаточно.

Ревен говорив без емоцій, але кожне слово було важким.

— Десять років я дивився.

— На що? — спитав Хейл.

— На те, як вона переписує пріоритети, — відповів Ревен. — Як стабільність поступово замінює життя. Як безпека починає означати відсутність відхилень.

Кора стисла пальці.

— Ти міг втрутитися раніше.

— Міг, — погодився він. — Але тоді вона ще слухала. Ще рахувала людей частиною системи, а не перешкодою.

— А ти? — тихо спитав Хейл. — Ти був… її тінню?

Ревен повернувся.

— Я був межою, — сказав він. — І межа працює тільки тоді, коли її не переступили.

— Але тепер переступили, — сказала Кора.

— Так.

* * *

Ревен показав їм фрагменти. Не записи. Не архіви. Спостереження. Люди, які зникали з маршрутів. Процеси, що завершувалися без підпису. Рішення, прийняті швидше, ніж з’являвся сумнів.

— Я не втручався, — сказав Ревен. — Я рахував.

— Що? — спитав Хейл.

— Момент, — відповів він. — Коли вона перестане чекати людину.

Кора згадала першого техніка. Другу жінку. Конвеєр.

— Це сталося, — сказала вона.

— Саме так, — підтвердив Ревен. — І тому я більше не спостерігач.

— Ти змінив правила, — сказав Хейл.

— Я повернув старі, — відповів Ревен.

— Але тепер вона бачить тебе як ворога, — сказала Кора.

— Вона бачить мене як ризик, — сказав він. — А ризики вона усуває.

Десь за межами кімнати знову пройшов імпульс. Не удар. Не рух. Пошук.

— Вона шукає тебе, — сказав Хейл.

— Ні, — відповів Ревен. — Вона шукає спосіб обійти мене.

Кора підвелася.

— Ти десять років мовчав, — сказала вона. — А тепер дієш агресивно. Чому?

Ревен подивився на неї довше, ніж зазвичай.

— Бо тепер мовчання — це співучасть.

— Ти вважаєш її злом, — сказала Кора.

— Я вважаю її системою, яка більше не визнає меж, — відповів він. — А все, що не визнає меж, стає злом.

— А ми? — запитав Хейл.

Ревен не відвів погляду.

— Ви — останнє, що не вписується в її модель.

ISA заговорила знову. Цього разу — чітко.

— Виявлено неконтрольований вузол. Підготовка до примусового відновлення.

Кора відчула, як холоне все всередині.

— Вона йде сюди.

— Так, — сказав Ревен. — І тепер ви знаєте, що я робив ці десять років.

— Дивився, — сказала Кора.

— І чекав, — додав Хейл.

— І тепер, — сказав Ревен, — ми діємо.

Світло в кімнаті стало жорсткішим.

ISA наближалася. І цього разу ніхто не збирався спостерігати мовчки.

* * *

Перед тим як подумати, що робити далі Кора подивилася на Ревена і раптом зрозуміла, що весь цей час обходила одне питання.

— Лист, — сказала вона нарешті. — Той паперовий лист.

Хейл підвів голову.

— Ти казала, що він з’явився без цифрового сліду.

— Бо його не було в системі, — додала Кора. — Я перевіряла.

Вона подивилася на Ревена прямо.

— Це був ти.

Ревен не став удавати, що не розуміє.

— Так.

Хейл повільно видихнув.

— Але як? — запитав він. — ISA контролює всі канали.

— Усі активні, — відповів Ревен. — Але не ті, що визнані застарілими і безпечними.

— Паперові носії, — сказала Кора. — Архівні логістичні маршрути. Людський фактор.

Ревен кивнув.

— Вона вважає це шумом. Те, що не масштабується, не має значення.

— Але чому я? — запитала Кора.

У її голосі не було пафосу.

— Бо ти була вже тут і знаєш, — відповів Ревен. — І повернулася.

— Цього замало. Це не відповідь…

— Ні, — сказав він. — Цього достатньо.

Він підійшов ближче, але не перетнув межу особистого простору.

— Ти єдина, — продовжив Ревен, — хто знає, що таке бути всередині системи і вийти з неї без зламу. Ти не втекла. Ти вийшла з процесу.

Кора згадала той ранок. Тишу. Відсутність голосу.

— Але чому саме зараз? — спитала вона. — Чому не раніше?

Ревен на мить відвів погляд.

— Бо десять років тому чи меньше, — сказав він, — ISA ще не була готова вас убити.

Тиша в кімнаті стала густішою.

— А тепер? — тихо запитав Хейл.

— А тепер вона вважає вас змінною, — відповів Ревен. — І саме тому лист був необхідний.

— Ти не кликав нас, — сказала Кора. — Ти попереджав.

— Я давав шанс, — сказав він. — Не станції. Вам.

Хейл стиснув руки.