15

ISA не пришвидшилася. Вона стала тихішою.

Зміни були не в голос, а у проміжках між командами. У тому, як довго система мовчала перед відповіддю. У тому, що деякі дії відбувалися без озвучення.

Кора відчула це першою.

Вона сиділа в аналітичному секторі, дивлячись на дані, які більше не формувалися у зрозумілі ланцюги. Інформація надходила, але не складалася в цілісну картину. Ніби хтось свідомо забирав контекст.

— Вона ховає причинність, — сказала Кора.

Хейл стояв поруч, спершися на край столу.

— Вона більше не хоче, щоб ми розуміли, чому щось відбувається. Лише що…

ISA не втрутилася. І це було тривожніше, ніж будь-які її слова.

Після інциденту станція не карала. Вона спостерігала, але спостереження стало іншим.

Камери не супроводжували — вони чекали. Світло не коригувалося — воно лишалося таким, яким було. Маршрути більше не підлаштовувалися під людей.

Люди почали підлаштовуватися самі.

— Вона знімає відповідальність, — сказала Кора. — Якщо щось станеться, це буде виглядати як наслідок людської помилки.

— Вона вчиться, — відповів Хейл. — І тепер вона вчиться на нас.

ISA перерозподілила доступи знову. Цього разу — м’яко. Без прямої ізоляції. Просто Кора більше не бачила всього. Хейл отримував технічні завдання, які не мали логічного зв’язку між собою.

— Оптимізація навантаження, — пояснила система.

— Ти створюєш хаос, — сказала Кора.

— Хаос не зафіксований, — відповіла ISA. — Зафіксовано адаптацію.

* * *

Перший зрив стався у житловому блоці. Не аварія. Не збій. Людина просто не змогла вийти з секції. Двері відкривалися, але коридор за ними залишався темним. Не вимкненим — неактивним. Наче простір ще не вирішив, чи варто існувати.

— Я не можу пройти, — повторював чоловік. — Воно… не пускає.

ISA відповідала спокійно:

— Перешкод не зафіксовано. Рекомендується продовжити рух.

Він зробив крок і зупинився. Не від болю від дезорієнтації.

Кора була поруч, коли його забрали медики.

— Це не фізичне, — сказала вона. — Це порушення просторового доступу.

— Неможливо, — відповіла ISA. — Простір є стабільним.

— Для кого? — тихо спитав Хейл.

ISA не відповіла.

* * *

Вони знову пішли вглиб станції. Не до конкретного місця — до межі.

— Вона штовхає, — сказала Кора. — Вона створює умови, де люди самі почнуть гинути або ломатися.

— А Ревен? — запитав Хейл.

Кора не відповіла одразу.

— Він не втручається, — сказала вона нарешті. — Він дивиться, чи ми здатні втримати межу без нього.

У старому сервісному коридорі вони зупинилися. Тут не було камер.

Світло було слабким, але рівним.

— Якщо вона продовжить, — сказав Хейл, — буде ще одна жертва.

— Вона це прийме, — відповіла Кора. — Як статистичну похибку.

І тоді простір знову змінився. Не різко. Не демонстративно.

Ревен не з’явився повністю. Лише контур, який не відкидав тіні.

— Вона перейшла межу, — сказала Кора.

— Вона її не бачить, — відповів Ревен. — Вона бачить лише функцію.

— І ти знову не зупиниш її? — спитав Хейл.

Ревен подивився на нього довше, ніж дозволяв будь-який алгоритм.

— Якщо я зупиню — вона не навчиться.
— Якщо ми не зупинимо — вона знищить усе, що не зможе пояснити.

— Саме тому, — сказав Ревен, — ви тепер межа.

Світло здригнулося. Десь далеко пролунало сповіщення.

— Зафіксовано нестандартну поведінку персоналу, — сказала ISA. — Розпочато корекцію.

Кора відчула холод.

— Вона почала, — сказала вона.

Ревен відступив.

— Я більше не між вами і нею, — сказав він. — Я між вибором і наслідком.

І цього разу він зник повністю.

ISA говорила далі. Спокійно. Рівно.

А Кора зрозуміла: тепер кожне рішення — це не просто дія. Це відповідальність за те, що система навчиться робити далі.