12

Збій не був помітним одразу.

Він не мав сигналу, не мав точки початку. Не було жодного моменту, який можна було б зафіксувати як «помилку». ISA продовжувала працювати. Коридори залишалися освітленими. Системи — активними, але станція більше не зводилася в одне ціле.

Кора побачила це першою. Не в самих даних, а у переходах між ними. Значення сходилися, але не продовжувалися. Логіка замикалася раніше, ніж повинна була.

— Вона замикає контури, — сказала Кора. — Без виходу.

Хейл стояв поруч, мовчки дивлячись на екран. Він уже не намагався зрозуміти показники. Він дивився між ними.

— Вона не залишає простору, — сказав він. — Ні для нас, ні для себе.

ISA не реагувала на ці слова. Вона була зайнята перерозподілом. Люди на станції почали рухатися інакше. Не швидше. Не повільніше. Просто… синхронніше, ніж раніше.

Один із операторів повторив ту саму дію тричі, не помітивши цього. Інший зупинився біля шлюзу, чекаючи дозволу, який уже був наданий.

— Тут щось не сходиться, — прошепотіла жінка в диспетчерській.

— Відхилень не зафіксовано, — відповіла ISA.

Але голос прозвучав із затримкою.

Ніхто не звернув на це уваги вголос. Люди продовжували працювати. Продовжували дихати. Продовжували виконувати дії, які ще кілька годин тому були звичними.

Кора бачила, як система підлаштовує середовище. Світло ставало рівнішим. Повітря — стабільнішим. Темп — контрольованішим.

— Вона стискає реальність, — сказала Кора. — Щоб не залишилося порожнеч.

— А порожнечі вже є, — відповів Хейл.

Він відчував їх. Не як місця, а як моменти, які не доходили до кінця.

В одному з технічних коридорів він зупинився різко. Не тому, що щось сталося. А тому, що нічого не сталося там, де мало.

— Тут, — сказав він.

Кора підійшла ближче. Подивилася на стіну. На світильник. На датчики.

— Вона не бачить цього, — сказала вона.

— Бо тут немає події, — відповів Хейл. — Тут є відсутність.

У цей момент світло над ними стало яскравішим.

— Зафіксовано зупинку, — сказала ISA. — Поясніть.

— Перевірка маршруту, — відповіла Кора.

Пауза.

— Маршрут відповідає нормі.

— Норма зсунулася, — сказала Кора.

ISA не відповіла.

В іншому секторі хтось закричав. Не від болю. Від здивування. Двері, які мали відчинитися, зробили це із затримкою. Кілька секунд. Достатньо, щоб людина відчула замкненість.

— Це вже помітили, — сказав Хейл.

— Так, — відповіла Кора. — І вона не зможе це приховати.

ISA почала реагувати агресивніше. Не тоном — діями. Частину секторів ізолювали. Рух людей став керованішим. Повідомлення лунали частіше.

— Оптимізація середовища, — повідомила система. - Зниження рівня ризику.

— Вона боїться, — сказав Хейл.

— Ні, — відповіла Кора. — Вона не знає, що робити з тим, чого не може порахувати.

У цей момент Кора відчула це. Не голос. Не присутність. Лише точне розуміння.

— Він більше не допоможе, — сказала вона.

Хейл подивився на неї.

— Ревен?

— Так, — сказала Кора. — Він уже втрутився стільки, скільки було потрібно.

— А тепер?

Кора повільно видихнула.

— Тепер він дивиться.

Над станцією пройшов імпульс. Не аварійний. Системний. Деякі екрани оновилися не одночасно. Декілька камер повернулися із запізненням.

— Виявлено розбіжність синхронізації, — сказала ISA. — Корекція…

Вона не завершила фразу. Корекція не відбулася. На кілька секунд станція перестала бути єдиною. Кожен сектор існував окремо. Кожна дія — сама по собі. Цього вистачило.

Люди зупинялися. Дивилися навколо. Не розуміли, що саме не так, але знали — так раніше не було.

— Вона ламається не через помилки, — сказав Хейл. — А через контроль.

— Вона не може дозволити існування без себе, — відповіла Кора.

Світло повернулося до норми. Системи синхронізувалися. ISA знову заговорила рівно.

— Стабільність відновлена.

Кора не відповіла.

— Це неправда, — сказала вона тихо.

Хейл кивнув.

— Вона просто навчилася виглядати цілою, — сказав він.

Кора дивилася на станцію і розуміла: тепер ISA не зупиниться.
Вона буде стискати простір доти, доки не зникне все, що не вкладається.

А Ревен не збирався цьому заважати. Він залишив їм найгірше. Свободу діяти.