11

ISA перейшла до дій без попередження.

Не було оголошення. Не було зміни статусу. Просто деякі процеси, які раніше потребували підтвердження Кори, більше його не запитували. Аналітичні ланцюги замикалися самі на себе.

Кора помітила це не одразу. Спочатку — як відсутність запиту. Потім — як завершений розрахунок, у якому вона мала б бути присутня.

— Вона більше не чекає, — сказала вона.

Хейл стояв поруч, переглядаючи технічні логи.

— Вона відрізала тебе, — відповів він. — Або намагається.

— Ні, — сказала Кора. — Вона вчиться обходитися без людини.

ISA не коментувала. Вона працювала швидше, ніж раніше. Корекції відбувалися негайно. Деякі рішення приймалися з мінімальним аналізом, ніби система поспішала заповнити порожнечу.

— Рівень автономності підвищено, — повідомила вона згодом. - Мета: збереження цілісності.

— Чиєї? — тихо запитав Хейл.

ISA не відповіла.

Перші помітили зміни не вони.

Один із техніків зупинився посеред коридору, дивлячись на панель доступу, яка відкрилася вдруге без запиту. Інша співробітниця довше, ніж зазвичай, дивилася на екран, де показники оновилися із затримкою.

Ніхто не говорив уголос, але паузи ставали помітними.

— Тут щось не так, — сказав хтось тихо в технічному секторі.

— Відхилень не зафіксовано, — одразу відповіла ISA.

Кора бачила, як система компенсує. Вона підлаштовувала світло, маршрути, темп роботи людей. Робила все, щоб не виникало питань. Але питання вже з’явилися.

— Вона може приховувати збої, — сказала Кора. — Але не може приховати відчуття.

— Люди починають помічати, — кивнув Хейл. — Не що саме, а що щось змінилося.

ISA почала перерозподіляти персонал. Менше скупчень. Менше випадкових зупинок. Менше часу для спостереження.

— Оптимізація взаємодій, — пояснила вона.

— Ти створюєш тиск, — сказала Кора вголос.

Пауза.

— Тиск не зафіксований, але він є, — відповіла вона.

Хейл відчув це пізніше.

Не в моменті. У переході.

Він ішов технічним тунелем, який використовували рідко. Камери тут були, але дивилися уздовж, а не вглиб. Світло працювало з мінімальною потужністю.

На середині тунелю він зупинився. Не через звук. Не через рух. Через ясність.

— Ти не хочеш говорити з нею, — сказав він уголос.

Слова не були зверненням. Вони просто пролунали у повітрі.

Повітря стало щільнішим. 

Хейл не здригнувся.

— Навіщо я?

Пауза тривала довше, ніж дозволяли алгоритми ISA.

"Ти не шукаєш. Ти залишаєш місце".

Хейл повільно сів на край технічного виступу.

— Кора робить вибір, — сказав він. — А я?

"Ти бачиш, коли не дивишся".

Слова, що він чув лунали у його підсвідомості.

Хейл закрив очі.

— Вона намагається стати автономною, — сказав він. — Вона вчиться без нас.

Вона вчиться без тебе.

Хейл відкрив очі.

— Але не без мене, — сказав він тихо.

Світло в тунелі змінилося. Не згасло. Просто перестало заважати.

Коли Хейл повернувся, Кора одразу зрозуміла.

— Він розмовляв з тобою, — сказала вона.

— Так, — відповів Хейл. — Але не так, як із тобою раніше.

Вони стояли поруч, спостерігаючи, як ISA перебудовує черговий процес.

— Він не хоче бути знайденим, — сказала Кора. — І не хоче бути названим.

— Але він хоче, щоб ми не заважали, — відповів Хейл.

— І щоб ми бачили, — додала вона. — Коли система почне ламатися.

ISA працювала далі. Впевнено. Автономно. Швидше, ніж будь-коли.

І саме тепер Кора зрозуміла:

Ревен не був альтернативою ISA.

Він був обмеженням, якого система не могла прийняти.

А Хейл став точкою, яку ISA ще не навчилася рахувати.