1

Кора жила у невеликому будинку на околиці міста. Вранці сонце заходило у вікна кухні, а ввечері довго трималося на стінах у вітальні. Вона звикла до цього світла і майже не помічала його.

Її життя було рівним.

Вона працювала за спеціальністю. Робота не дивувала і не виснажувала. Колеги знали її як уважну і стриману. Вона приходила вчасно, виконувала свою частину і не затримувалася без потреби. Їй цього вистачало.

Хейл часто заїжджав після роботи. Іноді з продуктами, іноді просто так. Він знав, у який день вона затримується, а коли повертається раніше. Вони вечеряли разом, говорили про дрібниці, дивилися новини або мовчали.

Він кілька разів пропонував одружитися. Без тиску. Без гучних слів. Просто питав, чи вона готова.

Кора завжди відповідала спокійно. Вона не обіцяла. Не пояснювала. Казала, що їй потрібно більше часу. Хейл кивав і не продовжував розмову. Він залишався. Це було важливо.

Але навіть у дні, коли все було на місці, Кора не відчувала повного спокою.

Вона прокидалася серед ночі без причини. Інколи стояла біля вікна і дивилася на порожню вулицю. Їй не снилися кошмари. Не було голосів. Не було сигналів.

Була пам’ять.

Станція не поверталася у думках повністю. Вона з’являлася уривками. Коридор. Двері. Світло. Позначки на стінах. Ці фрагменти не лякали, але й не відпускали.

Кора навчилася жити з цим.

Лист прийшов уранці.

Вона знайшла його у поштовій скриньці разом з рахунками. Білий конверт без марок. Без зворотної адреси. Її ім’я було надруковане рівно і чітко.

Кора занесла пошту в дім і поклала конверти на стіл. Вона не відкрила лист одразу. Зняла пальто. Поставила чайник. Сіла.

Коли вона взяла конверт у руки, серце билося рівно. Без поспіху.

Всередині був один аркуш.

Текст займав кілька рядків.

СИГНАЛ ЗАФІКСОВАНО.

ФАЗА ОЧІКУВАННЯ ЗАВЕРШЕНА.

Нижче — координати.

Ще нижче — знайома абревіатура.

ISA

Кора довго дивилася на літери. Потім склала аркуш і поклала його на стіл. Чайник закипів, але вона не вимкнула його одразу.

Вона знала, що зробить далі.

Це рішення не було різким. Воно не народилося в мить. Воно просто перестало відкладатися.

Кора дістала телефон і набрала номер Хейла.

— Ти вдома? — запитала вона, коли він відповів.

— Так.

— Мені прийшов лист.

— Звідки?

Кора подивилася на конверт.

— Зі станції.

На тому боці запала тиша.

— Я їду, — сказав Хейл. — Зараз!

Кора вимкнула плиту. Взяла чашку. Сіла за стіл і подивилася у вікно.

Її дім був на місці.

Її життя було на місці.

Але фаза очікування завершилася.

Хейл приїхав швидко. Кора почула звук двигуна ще до того, як він постукав у двері. Вона відчинила майже одразу.

Він зайшов у дім мовчки. Зняв куртку, повісив її на спинку стільця. Погляд одразу впав на конверт на столі.

— Це він? — запитав Хейл.

— Так.

Він не торкнувся листа. Сів навпроти Кори і подивився їй в очі.

— Ти вже вирішила, — сказав він.

Це було не питання.

Кора кивнула.

— Я не можу не поїхати.

Хейл провів рукою по обличчю. Видихнув.

— Я сподівався, що якщо пройде достатньо часу… — почав він і замовк. — Добре. Коли?

— Сьогодні, — відповіла Кора. — Або завтра. Вони не люблять чекати.

Хейл усміхнувся коротко.

— Вони взагалі нічого не люблять.

Кора подивилася на нього. Вона знала цей погляд. Він означав згоду, навіть якщо вона давалася важко.

— Я поїду з тобою, — сказав Хейл.

— Я знала, — відповіла вона.

Вони мовчали кілька секунд. За вікном проїхала машина. Хтось сміявся на вулиці. Світ не змінювався.

— Якщо ми не повернемося швидко… — почав Хейл.

— Ми повернемося, — сказала Кора. Вона не була впевнена, але сказала це спокійно.

Хейл підвівся.

— Тоді збирайся. Я заїду додому і візьму речі.

Кора провела його до дверей. Вони не прощалися.

Коли двері зачинилися, дім став тихішим. Кора повільно пройшлася кімнатами. Вона не брала багато речей. Одяг. Документи. Старий браслет з ідентифікатором, який вона зберігала у шухляді.

Вона затрималася біля вікна у вітальні. Подивилася на кімнату востаннє. Не як на місце, яке втратить, а як на місце, яке залишиться без неї.

Коли Хейл повернувся, було вже темно.

Вони виїхали з міста пізно ввечері. Ліхтарі залишилися позаду. Дорога була рівною і майже порожньою.

Хейл вів мовчки. Кора дивилася вперед. Вона не відчувала страху. Лише зосередженість.

— Думаєш, Ревен там? — запитав Хейл, не дивлячись на неї.

Кора не відповіла одразу.

— Думаю, — сказала вона, — що він нікуди не йшов.

Хейл кивнув.

Попереду з’явилися перші знаки. Без назв. Лише коди.

E-7.

Кора відчула, як щось усередині стає на своє місце.

Ворота станції були зачинені. Камери працювали. Панель доступу світилася.

Їх чекали.

Машина зупинилася. Хейл вимкнув двигун.

— Готова? — запитав він.

Кора подивилася на станцію. На рівні стіни. На світло за огорожею.

— Так, — сказала вона.

І зробила крок уперед.