Розділ 15

Наступного ранку Маша прокинулась із відчуттям, ніби її витягли з-під води. Дихати можна було, але кожен вдих давався з зусиллям.

— Ти поїси хоч щось, — сказала Соля, підсуваючи їй тарілку з кашею.

— Я не хочу.

— Ти вчора теж не хотіла. Маш, це я тобі кажу як людина, яка пережила три розриви й один надто драматичний випускний. Їсти треба. Тоді можна страждати з повним шлунком.

Маша всміхнулась краєчком рота й взяла ложку.

— Я не страждатиму.

— Страждатимеш. Але правильно, з користю.

— Як це?

— Закинеш усе в навчання. Так роблять усі розумні. Я теж колись так вчинила, і моя курсова з бетону вийшла на «відмінно».

І Маша закинула. Вона вставала о шостій, поверталась о півночі й не залишала собі жодної вільної хвилини. Ватман, креслення, макети, а ввечері швабра. Тепер ця робота здавалась навіть порятунком: руки заняті, думки мовчать.

Але в офісі було складніше.

У понеділок Ніна Степанівна, заглянувши в підсобку, довго дивилась на Машу, а тоді сказала:

— Щось ти бліда, дитино.

— Усе добре, Ніно Степанівно.

— Не бреши старшим. Я таке обличчя бачила в себе, коли чоловік пішов до сусідки. — Вона присіла на ящик із миючими засобами й зітхнула. — Це ж не через хлопця з проєктного?

Маша не відповіла, і цього було досить.

— Так, — рішуче сказала завгосп. — Знаю я того красеня. Ходить по коридору, ніби всі йому боржники. Ти от що: четвертий поверх тепер прибиратимеш о сьомій, коли в них нарада. Їх там усіх зганяють до зали, і можна працювати спокійно. А я постараюсь, щоб він тебе не чіпав.

— Дякую, Ніно Степанівно.

— Не дякуй. Мені таких старанних ще пошукати треба.

І справді, цілий тиждень вони розминались. Маша йшла коридором і чула, як у кабінеті Андрія раптом замовкають розмови, а двері зачиняються. А одного разу, на сходах, вони зіткнулись обличчям до обличчя.

— Машо, — він зупинився, і на його обличчі не було звичної посмішки. — Нам треба поговорити.

— Нам нема про що говорити.

— Я хочу пояснити. Це було не так, як виглядало.

— Андрію, — вона подивилась йому просто в очі, — я бачила все, що мені було потрібно побачити. Мені треба закінчити поверх.

Вона пішла вниз. Він не пішов слідом.

Потім були квіти на її робочому місці, які вона віднесла прямо до смітника. Були довгі повідомлення, які вона не відкривала. Але ще довше було інше: поступово в коридорах Андрій став обходити її ще далі, ніж вона його. Влада влаштувала йому таку сцену в приймальні, що про неї гомоніла вся бухгалтерія. Тимофій якось мимохідь зауважив, що «Лободі тепер не позаздриш», і Маша вперше за довгий час відчула не біль, а щось схоже на холодне заспокоєння.

На навчанні справи йшли краще. Кравчук затримав її після пари й постукав пальцем по листу.

— Це ви малювали, чи вам хтось допомагав?

— Сама, Іване Петровичу.

— Світло в цьому вузлі. Раніше його не було.

— Мені підказали, що… що світло має знати, куди йому йти.

Кравчук глянув на неї довго й вперше за семестр посміхнувся.

— Хто підказав, той гарний педагог. Але малювали ви. Не забувайте цього, Гордійчук.

Назар і далі був поруч. Не нав'язливо, не нарочито. Просто залишав на її парті записки з цитатами про архітектуру, приносив з буфету зайвий пиріжок, мовчки сідав поряд у бібліотеці й робив вигляд, що читає. Одного вечора Маша не витримала.

— Ти знаєш, що ти найдивніший друг із усіх, яких я мала?

— Відсотків на скільки?

— Сто.

— Це краще, ніж дев'яносто дев'ять. — Він ледь усміхнувся. — А чого дивніший?

— Бо ти нічого не просиш. Ні розмов, ні подробиць, ні вдячності. Просто є.

— А хіба потрібно щось просити?

— У моєму досвіді, — тихо сказала вона, — всі щось хочуть.

Назар довго мовчав. Потім відповів так само тихо:

— Можливо, я просто хочу, щоб ти була щасливою. Це ж теж бажання.

Маша не знала, що на це відповісти. Вона лише ледь помітно кивнула й відвернулась до вікна, де ввечері запалювались перші ліхтарі.