Розділ 9

Бібліотекарка пані Леся, маленька жінка в окулярах на ланцюжку, глянула на Машу поверх оправи й раптом усміхнулась.

— Ви, мабуть, та дівчинка від Назара?

— Я… так. Він казав, що тут є альбом із розрізами старих кам'яниць.

— Так. І казав мені, що ви прийдете. Попередив ще в понеділок. — Пані Леся пішла між стелажами й за хвилину повернулась із важкенною книгою в полотняній палітурці. — Тільки обережно, їй років сорок. Не загинайте сторінок.

— Я нізащо не буду загинати, — щиро пообіцяла Маша.

— Я бачу, що ні. Назар теж так ставиться до книжок. Рідкість серед молоді.

Маша сіла біля вікна й провела там дві години, не помітивши, як спливає час. Креслення старих сходових кліток, внутрішніх двориків, склепінь, її пальці самі потяглися до олівця. Вона вже малювала в зошиті, коли над столом пролунав знайомий голос:

— Ну як, не безглузда книжка?

Назар стояв, склавши руки на грудях, і вдавав, що зайшов сюди випадково.

— Це найкраще, що я бачила за ввесь семестр, — видихнула вона. — Дивись, тут вони роблять кут, щоб утримати навантаження, і при цьому ніби граються з простором. Я такого й уявити не могла.

— Невже ти на «ти» зі мною? — підняв брову він.

— Ой. Пробачте… тобто, пробач. Просто так простіше.

— Мені теж. Не люблю, коли мене називають на «ви». Відчуваю себе викладачем.

Він сів поруч, і вони разом нахилились над розкритою книгою. Маша відчула, що поряд із ним їй не треба нічого вдавати, і це було дивовижно просто.

— Слухай, а ти вже їла? — запитав він раптом.

— Що?

— Їла? Сьогодні? Щось крім кави з автомата?

— Е-е… ні.

— Ходімо. У їдальні на першому поверсі роблять непогані сирники. І без жодних «я не можу», бо ти вже мені винна пів години уваги за той альбом.

Маша розсміялась.

— Ти завжди так поводишся?

— Ні. Тільки з людьми, які годину не відриваються від книги, і забули, що мають поїсти.

Так вони й потоваришували. Бачилися то в бібліотеці, то в буфеті, то в коридорі між парами. Назар з'являвся несподівано, але завжди вчасно: коли Маша стояла розгублена перед складним кресленням, коли її сумка в черговий раз виявлялась занадто важкою, коли на великій перерві не вистачало гривні на чай.

— Ти що, мене переслідуєш? — жартома спитала вона якось.

— Анітрохи. Просто це мій корпус, — серйозно відповів він. — Хоча якщо тобі так подобається вигадувати, то так, переслідую. З добрими намірами.

— Страшний переслідувач, — сказала вона, але всміхалась.

Він допомагав їй із проєктами, але не так, як це робив Андрій: без «дай я намалюю» й без показного старшинства. Він просто сидів поруч, мовчки дивився, а потім ставив одне запитання, після якого Маша сама бачила, де помилилась.

— Чому ця стіна тут?

— Тому що… — вона замислилась. — Тому що я хотіла розділити зони.

— А світло про це знає?

— Ой. — Маша ляснула себе по лобі. — Ні. Воно туди не потрапляє.

— Ось тобі й відповідь.

Про себе він розповідав мало, і Маша не розпитувала. Знала лише, що в нього є старший брат, який «займається бізнесом», що батьків уже немає, що живе він окремо від родини й що архітектуру обрав «бо тільки в цій справі людина може залишити після себе щось, що тримається власною вагою».

— Ти сумуєш за ними? — спитала якось вона.

— Щодня. Особливо в тихі вечори. — Він глянув на неї. — Ти ж розумієш, про що я.

— Розумію, — сказала Маша. — Я теж сумую за татом, якого ніколи не знала. Дивно, правда? Сумувати за тим, кого не було в моєму житті.

— Не дивно. Просто в тебе є порожнє місце, а в мене пам'ять. Різні шляхи до одного болю.

Маша дивилась на нього довго й раптом відчула, що цей хлопець розумів її так, як не розуміли навіть ті, хто знав із дитинства.