Розділ 8

Андрій того тижня був особливо уважним.

У п'ятницю він чекав її біля виходу з офісу, коли вона вийшла з пакетом із ганчірками й втомленим обличчям.

— Підвезти? — спитав він, відчиняючи двері свого сірого седана.

— Я доїду маршруткою.

— О десятій вечора? По темних вулицях? Машо, я не відпущу тебе одну.

— Андрію, мені незручно…

— Мені теж незручно, коли ти йдеш із важким пакетом, а я стою тут і вдаю, що нічого не помічаю. Сідай, будь ласка.

Вона сіла. У машині пахло цитрусом і шкірою, грала тиха музика, і вперше за день у Маші розслабились плечі.

— Я хотів тебе запитати, — сказав він, не відводячи погляду від дороги. — Ти у суботу вільна?

— Не знаю. Мені треба доробити курсову.

— Півгодини. Тільки кава й прогулянка. Є одне місце над набережною, де видно все місто. Тобі як майбутній архітекторці воно сподобається.

— Це чесна пропозиція чи приманка?

— Це щира пропозиція, — усміхнувся він. — І приманка, звісно, теж.

У суботу він чекав її біля гуртожитку з маленьким букетом ромашок. Не тих розкішних троянд, які дарують на перше побачення, а простих, польових.

— Чому ромашки? — здивувалась Маша.

— Бо ти схожа на них. Тиха, світла, але з сонцем всередині.

Вона зашарілась. Він узяв її за руку, ніби це було найприродніше у світі, і повів до машини.

Набережна й справді була прекрасною. Вечірнє місто спалахувало вогнями, річка відбивала їх, як розсипане дзеркало. Вони сиділи на лавці з паперовими стаканчиками, і Маша розповідала про Зорівку, про маму, про хату з синіми віконницями.

— Ти ніколи не говорила про батька, — обережно сказав Андрій.

— Його не було. Мама мене сама виростила.

— Тобі, мабуть, було важко.

— Усім було важко. Але мама казала: у нас є ми. І цього достатньо.

— Твоя мама мудра жінка.

— Найкраща, — просто відповіла Маша.

Андрій промовчав, дивлячись на воду.

— Знаєш, — сказав він нарешті, — я багатьох зустрічав. Але таких, як ти, не бачив. Ти не граєш, не підбираєш слів. Просто є.

— Це комплімент?

— Це дуже серйозний комплімент.

У цей момент його телефон завібрував у кишені. Він ледь помітно глянув на екран і швидко перевернув його на лавку.

— Хтось із роботи? — спитала Маша.

— Так, нудьга. Завтра розберусь.

Їй здалося, що на екрані було не робоче повідомлення, а якесь ім'я з серцем. Але вона відігнала цю думку: мабуть, примарилося.

Коли він проводжав її до гуртожитку, то лише легенько торкнувся губами її щоки. Дуже дбайливо, без зайвого натиску.

— Дякую за вечір, Машо. Побачимось в понеділок?

— Побачимось.

Вона піднімалась сходами з ромашками в руках і думала, що ось воно, нарешті, тепле, спокійне, правильне. Соля, яка не спала, підняла голову з подушки.

— Ну що, хлопець-приманка?

— Соля, не починай.

— Я нічого не починаю. Я просто питаю: він хоч раз сказав тобі, що чекає на щось більше?

— Що? Ні. Звісно, ні.

— Тоді гаразд. Спи.

Але Маша ще довго не могла заснути. Ромашки стояли в старій банці на підвіконні, і в темряві їхні білі пелюстки світилися, як маленькі вогники. Вона не знала, що того ж вечора в іншому кінці міста Назар сидів у своїй кімнаті й тримав у руках її ватман, який вона забула в бібліотеці. Він довго дивився на підпис у кутку аркуша: Гордійчук М.

Потім відклав його вбік і взяв телефон.

— Тимофію, не спиш? — спитав він. — Слухай, мені треба дещо дізнатись. У вас у компанії є такий собі Андрій із проєктного відділу. Що ти про нього знаєш?