Розділ пʼятнадцятий.

Олександра

Чотири роки тому

Натискаю кнопку пʼятнадцятого поверху і відчуваю, як ліфт потихеньку починає підійматися вгору. Притуляюся спиною до стінки кабінки і заплющую очі. Я втомилася.

Останній місяць був просто нестерпним за навантаженням. Підготовка дипломної, заліки, випускний в університеті, робота над макетами для подачі на стажування, плюс це все помножене на два.

Микита не просив мене йому допомагати напряму, але… я все одно не змогла б цього не зробити. Він неодноразово говорив мені, як хоче потрапити на стажування в компанію до мого батька, як хоче працювати в його команді разом зі мною і що без мене він не впорається. Це стало нашою  спільною мрією і метою. Працювати разом. А для цього йому потрібна гарна дипломна робота і портфоліо, яке можна представити.

За себе я не боюся. Батько хоч і не плекає безумовної любові до мене, але він бачив мої ескізи, знає, як я віддаюся роботі, і знає, що такий співробітник, як я, йому потрібен. Хоча б чисто з професійної точки зору. Я, правда, ще не встигла йому розказати про одну мале-е-е-есеньку детальку, але якось згодом з цим розберуся.

Микита хороший архітектор, та в нього немає… власного відчуття чи що. Його роботи правильні, але шаблонні. Без душі. Такі мого батька точно не зацікавлять.

Тому наразі я фактично роблю подвійну роботу. І так, я просто виснажена.

Але разом з усім цим зараз в мені вирувало приємне хвилювання. Перекладаю маленький бенто-тортик в одну руку, а іншою — торкаюся живота, який вже встиг трохи округлитися. На губах мимоволі розквітає ніжна усмішка.

— Як думаєш, татко зрадіє, коли дізнається, що ти дівчинка? — шепочу я про себе, нахиляючи голову до животика.

Так, це і є та сама малесенька деталька. Коли я дізналася, що вагітна, я була, мʼяко кажучи, шокована. Микита далеко від мене не пішов. Ми не планували. Зовсім. Завжди використовували захист, але… ось так вже вийшло. Після довгої розмови, ми прийшли спільного висновку, що впораємося з усіма цими труднощами. Разом. Зрештою, ми зустрічалися вже три роки, про весілля навіть говорили, тож… так. Дуже скоро ми станемо батьками. Не уявляю поки, як це все поєднувати з роботою, звичайно, та якось буде. У крайньому випадку, бабуся, думаю, допоможе. Вона завжди на моєму боці.

Сьогодні я була в лікарні і мені сказали, що це дівчинка. Донечка. Довго не думаючи, я одразу поїхала до квартири Микити, по дорозі купила тортик, щоб сказати йому і відсвяткувати. Він точно не очікує побачити мене вдома посеред робочого дня, коли я маю бути в університеті, тому буде невеличкий сюрприз.

Ліфт тихенько дзеленькає, сповіщаючи мене, що я на місці. Підходжу до двісті десятої квартири та відмикаю двері власним ключем. Микита давно віддав мені запасний ключ. Хоч я повноцінно тут ще не жила, бо батько був проти (ми ж ще неодружені), все одно проводила в цій квартирі більше часу, ніж в будинку батьків. Тож наявність власного ключа була необхідністю.

В квартирі тихо. Напевно, Микита спить або вийшов кудись. Треба подивитися у спальні. Проходжу у кухню-вітальню, ставлю коробку з тортиком на стіл і скидаю з себе легку куртку. І саме в цю мить чую легкий скрип сходинок зверху. Посміхаюся сама до себе — а ось і Микита спускається з другого поверху. Повертаюся і усмішка моя спадає так само швидко, як щойно зʼявилася.

— А-Аліса? — ледь промовила я, запинаючись. — Що ти тут робиш?

Аліса стояла на сходах в одній чоловічій сорочці з розстебнутими верхніми ґудзиками. Я одразу ж її впізнала. Це сорочка Микити, я сама йому її подарувала.   І треба бути повним ідіотом, щоб не зрозуміти, що вона одягнена на голе тіло.

Моє серце пропустило удар.

Аліса поправила скуйовджене, ніби після довгого сну, волосся. Її губи розтягнулися в зухвалій посмішці.

— Упсс… Незручно вийшло, — протягнула вона солодким голосом, наче насміхалася, і стиснула плечима. — Ну, зрештою, рано чи пізно ти мала би про це дізнатися.

— Д-дізнатися про що? — я відчувала биття свого серця прямо у вухах. Повітря в кімнаті з кожним вдихом ставало все густішим.

Це ж не може бути тим, про що я думаю, так? Цьому точно є якесь логічне пояснення. І ніби на підтвердження моїх слів, за спиною Аліси виникає фігура мого нареченого.

— Аліско, ну що ти стала посеред прох… — хлопець різко зупинився і вирячив на мене очі, повні паніки. — С-Сашо? Що ти тут робиш?

Микита стояв у розстебнутих джинсах, із таким самим скуйовдженим волоссям, босий, і з розгубленим обличчям, яке одразу все підтвердило, навіть без слів.

Ні-ні-ні-ні. Будь ласка. Цього не можу бути. Він… з моєю сестрою? Горло стиснуло лещатами, а очі затуманилися від сліз.

— С-сюрприз хотіла тобі зробити, — видавила я із себе і сумно посміхнулася, — але, схоже, ти мене випередив.

Мій голос зламався на останньому слові і я відчула, що ось-ось просто розревуся перед ними обома. Е ні, я не дам такого задоволення мої клятій сестрі, яка і так посміхається на всі свої тридцять два.

Розвертаюся, хапаю куртку, яку кілька хвилин тому кинула на диван, і біжу до виходу. За спиною чую швидке тупотіння ніг.

— Сашо! Сашо, зачекай! — Микита схопив мене за руку, коли я вже трималася за ручку дверей. — Це не те, що ти подумала!

Мені захотілося розсміятися від цього твердження йому в обличчя. Обертаюся і дивлюся прямо на нього.

— Серйозно?!

Микита відкривав і закривав рота як у німому кіно, намагаючись придумати, що йому сказати. В якійсь іншій ситуації, це навіть виглядало би смішно.

— Та ні, сестричко, — розтягнула слова Аліса, плавно спускаючись зі сходів, і підійшла до нас, схрестивши руки перед собою з переможною посмішкою. — Це саме те, про що ти подумала. Я здивована, що ти раніше цього не помітила. Ти ж у нас найкмітливіша.