Розділ тринадцятий.

Шість років тому

Ми стояли на порозі батьківського будинку. Сьогодні я вперше збиралася представити Микиту своїй сімʼї, як людину, з якою збираюся повʼязати своє життя. Я до останнього відкладала це знайомство, але ми вже рік зустрічаємося і це виглядало трохи дивно. Ніби я його ховаю. Не те, щоб я ховала… Просто чомусь хотілося відкласти цей момент якнайдалі. 

Микита так міцно стискав мої пальці, переплетені з його рукою, ніби це єдине, що тримало його від бажання втекти. Долоня хлопця була теплою, але холодний липкий страх, що виходив від нього, передавався й мені.

Я нахилилася трохи ближче, притискаючись щокою до його плеча.

— Хвилюєшся?

Не відриваючи погляду від дверей перед собою, Микита криво усміхнувся, хоча в його очах було більше паніки, ніж веселості.

— Жартуєш? Я нажаханий. Мій батько якось перетинався з твоїм по бізнесу і казав, що він страшна людина. — Микита вирячив очі, і злякано глянув на мене, ніби зрозумів, що сказав зайве. — Тобто…  — Він застогнав і схилив голову. — Трясця! Бачиш, я навіть зараз не знаю, що кажу. Твій батько точно мене зненавидить.

Його голос зірвався на кінці фрази, і я відчула, як у мені підіймається хвиля захисту. Я сильніше стиснула його пальці.

— Гееей, — торкаюся вільною рукою щоки хлопця, змушуючи повернутися до себе. — Не накручуй себе. По-перше, моя сім’я хоч і специфічні люди, але вони не монстри. А просто хвилюються за мене, кожен по-своєму. Тому, якщо зараз і буде розмова не з легких, ти не сприймай все на свій рахунок, добре?

Микита зітхнув, закинув голову догори і заплющив очі.

— Ти зараз не допомагаєш.

Я тихенько засміялася. Мені було приємно, що Микита так хвилювався. Це вкотре запевняло мене, що його почуття справді щирі до мене. І хоча я також переймалася, як мине сьогоднішній вечір, оскільки знаю, якими жорстокими можуть бути мої батьки, я ніколи не зізнаюся в цьому Микиті. Він і так місця собі не знаходить, тож я зроблю все, щоб трохи заспокоїти його нерви.

— А по-друге, — прошепотіла я, підводячись навшпиньки й торкаючись губами лінії його щелепи, — зрештою тобі ж зі мною жити. А я тебе кохаю. Дуже-дуже. І для мене ти найкращий. Це ж найголовніше, правда?

Плечі хлопця трохи розслабилися. Він повільно опустив голову і подивився на мене з тією ніжністю, від якої всередині все тануло.

— Так. Дякую, мала. Я теж тебе кохаю. Дуже.

Я усміхнулася і підійшла ближче до хлопця, щоб поцілувати, але двері раптом розчахнулися і я відскочила назад. На порозі стояла моя молодша сестра, схрестивши руки на грудях. Як завжди ідеальна. Яскравий макіяж на обличчі, біляве волосся розкидане на плечах гарно вкладеними локонами, коротка рожева сукня на тонких бретельках, що повністю оголяла і руки, і ноги, і декольте.

Зараз листопад.

Навіть страшно, наскільки ми з нею не схожі. Я поряд з нею відчувала себе курчатком.

— Ви збираєтеся тут вічність стояти чи все-таки зайдете? — занадто солодко промовила Аліса, не зводячи погляду з Микити.

— Привіт, Алісо, — зітхаю я, відчуваючи, як настрій миттєво скочується в мінус.

Моя сестра окинула мене байдужим поглядом, а тоді знову повернулася до Микити.

— Який симпатичний молодий чоловік. Познайомиш нас, сестричко? — її голос набув ще більше медової солодкості. Боже, їй всього сімнадцять, як вона може так вільно і грайливо поводити себе поряд з чоловіками?

— Це мій хлопець — Микита. Микито, це моя молодша сестра… — почала я, але вона, звісно ж, не дала мені договорити.

Аліса витягнула руку долонею донизу, немов вона щонайменше королева, що дозволяє простолюду до неї доторкнутися.

— Аліса. Дуже приємно познайомитися.

Микита на мить розгубився, але все ж нахилився і торкнувся її руки губами. Його ввічливість часом дратувала мене, бо я знала, що Аліса цим лише скористається.

— Навзаєм, — сказав він, обережно кидаючи на мене короткий погляд, ніби питав дозволу: «Я все правильно роблю?».

— Оу, які у тебе сильні і мужні руки, — протягнула Аліса, нахиляючись трохи ближче, ніж це було доречно.

Я бачила, як Микита нервово проковтнув і відвів очі.

— Гм, дякую? — невпевнено відповів він.

— Де ти такого красеня відхватила, сестричко? — солодко пропищала Аліса, не відводячи очей від Микити. — Невже на якихось ботанських курсах? Вибач, Микитко, але ти занадто гарний, щоб крутитися в її кругах.

У мене аж закипіло у вухах.

— Алісо, може пропустиш нас? — вирвалось у мене крізь зуби.

— Ой, звичайно, що ж це я, — удавано здивувалася вона й зробила крок убік.

Микита ввічливо кивнув їй і зайшов у дім першим. Я рушила за ним, та в ту ж мить двері різко пішли мені назустріч і я відчула, як тверде дерево боляче вдарило мене в чоло.

— Господи, Алісо! Якого біса?! — вигукнула я, торкаючись постраждалої ділянки.

— Ой, вибач, сестричко, це я автоматично. Просто звикла двері одразу за собою зачиняти, — вона фальшиво посміхнулася, зобразивши невинність.

— Сонце, ти як? — Микита миттю повернувся й підійшов до мене. Його обличчя було сповнене щирого хвилювання.

Я вдихнула на повні груди, ковтаючи біль разом із приниженням.

— Все добре. Ходімо, — сказала я й потягнула його далі, навіть не дивлячись на сестру, яка стояла за спиною й безсоромно всміхалася своєю фальшивою ляльковою посмішкою.

***

Руслан

Я козел. Я повністю приймаю і усвідомлюю це. Насправді я зрозумів цю просту істину в ту саму мить, коли Олександра вдарила мене в груди і підняла свій погляд, повний болю і невиплаканих сліз. За час нашого нетривалого знайомства я бачив її різну: грайливу, дратівливу, розсерджену, — але бачити як вона розсипається прямо переді мною — було як удар в живіт.