Розділ одинадцятий. Понеділок.

Цікавий факт: понеділок — найменш продуктивний день. Дослідження показують, що саме в понеділок більшість людей працюють з найменшою ефективністю. Це пояснюють психологічним стресом через повернення до роботи після відпочинку.

У психології існує навіть такий термін, як «Monday blues» — блюз понеділка. Він являє собою емоційний спад, втому, апатію, небажання повертатися до рутини після вихідних.

Тож понеділкові наради завжди були важкими, але сьогоднішня — просто таки висмоктувала з мене останні життєві сили.

Єгор, стоячи у голові Т-подібного столу, завзято розповідає про… а я навіть не знаю, про що він там розповідає, бо абсолютно не слухаю його. Я намагаюся, чесно. Але моя увага постійно перемикається на пару холодних очей, що сидить прямо навпроти мене.

Якщо подивитися збоку на Руслана, можна подумати, що він цілком і повністю зосереджений на монолозі Єгора. Та варто лише мені підняти очі, як я одразу ж зустрічаюся з його — холодними, трохи зневажливими. Впевнена, що це не випадковість. Я майже фізично можу відчувати його презирливий погляд на собі.

Можливо, треба було йому все пояснити тоді, в альтанці? Виправдовуватися я не зобовʼязана, та і не хотіла, але чомусь думка про те, що він зневажає мене, змушувала моє тіло здригатися. І від самого факту цього здригання ставало ще гірше.

— Ми можемо зробити акцент на сімейних цінностях. Відпочинку з дітьми і так далі. — Грубий голос Назара повертає мене до реальності.

— Але ж коли проєкт буде готовий до експлуатації, вже настане зимовий сезон. — Заперечує Дарина, відсуваючи пасмо своєї «вогняної» чуприни. — Катання на лижах, сноубордах… Чи не дивно рекламувати це, як відпочинок з дітьми?

Реклама? Відколи це ми обговорюємо стратегію реклами? Тим паче, коли ще навіть презентація проєкту не готова. Боже, саме тому я ненавиджу відволікатися на нарадах.

— Ти думаєш, діти на лижах не катаються? — бурмоче Назар до Дарини, піднімаючи брову.

— Я не знаю, — відмахується дівчина, — у мене немає дітей.

— Я думаю, — вступає Руслан, постукуючи пальцями по столі, — що дивно було б робити акцент на відпочинку одружених чоловіків з їхніми коханками. А сімейна відпустка виглядає досить добре. — Він переводить усю вагу погляду на мене. — Ви згодні зі мною, Олександро?

У мене відвисла щелепа. Він щойно справді це сказав? Я випростовуюся, відчуваю, що всі присутні дивляться на мене.

— На мою думку, — спокійно відповідаю, дивлячись йому прямо в обличчя, — ваш приклад абсолютно недоречний у цьому обговоренні, Руслане.

— Чому ж? — легко всміхається Руслан, відкидаючись на стільці. — Як на мене, абсолютно доречний. Чи ви ніколи не зустрічалися з такою ситуацією? Я от знаю кілька.

Мої пальці стискаються в кулак. Витріщаюся на Руслана, скрегочучи зубами. Цей козел дивиться мені прямо в очі і єхидно посміхається. Руки так і чухаються стукнути цією його посмішкою об стіл.

В кімнаті так тихо, що чути тільки глухе торохтіння кондиціонера над головою. Мовчанка стає задушливою. Я вже відчуваю, як скроні пульсують, коли Єгор прочищає горло.

— Так, гаразд. — Говорить чоловік, оглядаючи всіх навколо. — Про рекламну кампанію подумаємо потім. Для початку треба зробити презентацію і запустити будівництво. Олександро?

Почувши своє імʼя, я легко здригаюся і повертаю увагу до Єгора.

— Ти казала, була якась проблема з четвертим обʼєктом. — Піднімає брову менеджер. — Ви розібралися з цим?

Сидіння під столом раптом здається занадто жорстким. Я все ще можу відчувати погляд кожного присутнього на собі. Моя шкіра нагрівається, а долоні починають пітніти. Опускаю руки на коліна, легко витираю їх об свою чорну спідницю-олівець, намагаючись дати собі трохи часу, щоб перевести подих.

— Ні. — Махаю головою, зосереджуючись на обличчі Єгора. — Є декілька ідей, але ми ще не до кінця впевнені в їхній реалізації. Я хотіла б ще раз особисто оглянути ділянку і виміряти її особливості самій.

Єгор хмуриться, коли я швидко додаю:

— Я не сумніваюся в кваліфікації наших геодезистів, але це дасть мені більш чітке уявлення про межі моєї роботи.

Чоловік уважно киває, слухаючи.

— Гаразд. — Плескає він в долоні і повертається до Руслана, ніби щось згадав.— О, Руслане! Ти в мене перед цим питав, чи можна тобі самостійно ознайомитися з локацією. Ну ось, обʼєднаємо хороше з корисним. Поїдеш разом з Олександрою.

Серце смикається. Що?

— Що? Ні. Ми не можемо поїхати разом. — Випалюю я, не взмозі зупинити свій язик. Бляха, якого біса я роблю? Треба було хоча б придумати причину.

— Чому? — знову хмуриться Єгор, дивлячись на мене.

Якби ж я знала! Мовчу, панічно бігаючи очима по кімнаті. Чорт, нічого на думку не приходить.

Руслан знову вмикає ту саму крижану посмішку.

— Так, чому, Олександро? Боїшся, що я дізнаюся твої брудні секрети?

— У мене немає брудних секретів. — Шиплю я до нього крізь зуби. Під столом стискаю пальці в кулак так, що впевнена — на долоні залишаться півмісяці від нігтів.

— Та що ти кажеш? — блазнює Руслан, нахиляючись ближче. — Я щонайменше один знаю.

Я хочу йому врізати. Та яке він має право казати щось подібне у присутності всіх моїх колег?! Я відкриваю рот, щоб щось сказати, як Єгор ляскає долонею по столу:

— Припиніть цей балаган, ми не в середній школі. — Він дивиться на нас з Русланом. — Їдете у відрядження вдвох і це не обговорюється. Світлана скине вам квитки на електронну пошту.

Що ж, просто прекрасно.