Розділ десятий. Теорія ймовірності.

Цікавий факт: ймовірність повторної зустрічі з абсолютно незнайомою вам людиною ніколи не дорівнюватиме нулю. Вона може бути мізерною, але ніколи не нульовою.

Наприклад, у Нью-Йорку ймовірність двічі зустріти одного й того ж незнайомця становить близько 1 на 40-50 тисяч. У будь-якому іншому великому місті — 1 до 10-25 тисяч.

Ймовірність того, що випадковий незнайомець з бару виявиться братом чоловіка вашої сестри, з яким до всього вас повʼязує спільне минуле? Мізерна, але, бляха, не нульова.

Це катастрофа. Я більше ніколи ні з ким не буду знайомитися в барі. Я офіційно приймаю целібат. Так. Якби це ще могло вирішити всі мої проблеми.

Я зітхаю, сидячи на дерев’яному диванчику, і роблю повільний ковток ігристого вина. Від нашої теплої сімейної зустрічі минуло трохи більше години. Трохи більше години, як я втекла із застілля, вкрала у офіціантів пляшку шампанського і заховалася в закритій альтанці, подалі від святкування. Якщо чесно, я здивована, що мене досі ніхто не знайшов.

«Бо ніхто і не хотів тебе шукати» — шепоче мій внутрішній голос. 

Можливо.

Роблю ще один ковток, як раптом чую шурхіт гравію за спиною. Озираюся довкола, але не помічаю нічого незвичного. Тиша знову огортає альтанку, як тонкий серпанок. Нахиляюся за пляшкою на підлозі, щоб долити шампанського, коли збоку чутно новий рух — шарудіння, потім глухе «гуп», після чого ледь чутне «чорт».

Підриваюся з місця.

— Що за…?

За темного кутка, де між кущами ховається вузька доріжка до альтанки, незграбно, похитуючись, виринає фігура. Микита. Сорочка напіврозстебнута, волосся розкуйовджене, обличчя злегка спітніле, а очі… Очі каламутні, блищать, мов скло, в якому розчинились залишки здорового глузду.

— Ага! Ось ти де! — промовляє чоловік, намагаючись стояти рівно, але хитається ще більше. Він вхопився за стовп альтанки, ніби той — його єдина надія втриматись на ногах. — А я тебе шукав.

Я знервовано ступаю назад, хмурячись на нього.

— Микито, ти що, пʼяний?

Він незграбно стиснув плечима.

— Та так, випив трошки. — Микита криво усміхнувся і склав руки на грудях. Це дійство ледь не завалило його назад, через альтанку. — Руслан сказав, ви працюєте разом. Це правда?

Я секунду мовчу, дивлячись як він гойдається. Господи, коли він встиг так налигатися?

— Яке це зараз має значення? Микито, йди в будинок, тобі треба проспатися.

Я підіймаю пляшку з підлоги, і таки наливаю собі ще трохи шампанського в келих. Це останній. Я вже достатньо часу тут провела. Бабуся не образиться, якщо я поїду додому.

— Ти спиш з ним? — раптово занадто різким голосом запитує Микита.

Я розвертаюся.

— Що?

Микита відштовхується від стовпчика і підходить ближче. Я інстинктивно ступаю назад, допоки не впираюся спиною у кріплення альтанки.

— Ти. З ним. Спиш? — повторює Микита, виокремлюючи кожне слово.

Він підійшов занадто близько до мене. Так, що я можу відчувати його огидний запах парфюму, змішаний з алкоголем і потом. Це його запитання запускає холод по моїх венах. Підіймаю підборіддя, дивлячись йому прямо в очі.

— Це тебе не стосується. — Проціджую крізь зуби. Ставлю налитий келих на каркас альтанки позаду себе і намагаюся проштовхнутися повз хлопця.

Микита хапає мене за лікоть і підштовхує до себе.

— Стосується! — кричить він мені в обличчя. — Ще й як стосується, коли ти дивишся на нього так, як казала, дивитимешся тільки на мене!

Я підіймаю брови. Ледь стримуюся, щоб не зареготати. Що за дитячий садок? Ще хай пісочком в мене кине. Я витримую його погляд і холодно повільно промовляю:

— Я ніяк не дивлюся на тебе останні чотири роки і робити цього більше не збираюся. Тож відпусти мою руку і йди до дружини, Микито. Впевнена, вона вже тебе шукає.

Я вириваю лікоть із його хватки і починаю йти, як він різко хапає мене за запʼясток і накриває мої губи своїми.

Я камʼянію. Буквально. Він притуляє мене ближче до себе, намагаючись посилити поцілунок, але я не рухаюся. Мені бридкі його губи, його запах, його доторки. Я хочу відштовхнути його від себе, але моє тіло мене ніби не слухає. Я заклякла, наче статуя.

Збоку хтось прочищає горло і Микита нарешті відступає від мене. Він повертає голову на звук і супиться, а я все продовжую дивитися перед собою, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося.

— Не завадив? — почувся голос Руслана біля входу в альтанку. Ну звісно ж. Хто ж ще це міг бути. Його голос звучав спокійно і врівноважено, але холод у ньому був крижаний.

— А ти сам не бачиш? — гаркнув до нього Микита, відступаючи від мене ще на крок. Нарешті я можу зробити вільний вдих.

— Тебе там дружина шукає. — Каже Руслан, злегка нахиливши голову. — Бігає, нервує, що не може тебе знайти. А ти тут…

— Та хай шукає! — огризається Микита, наче навмисне, з викликом, прямуючи до Руслана. — А тобі яке діло, га? Що ти все носа пхаєш не в свою справу? Валив би назад у свою Данію, замість того, щоб тут ошиватися. Чи що, жінки там закінчилися?

— Микито, охолонь! — нарешті вийшовши із заціпеніння, перебиваю його, не впізнаючи власного голосу.

— О-о-о, ти гля! Захищаєш його вже? — голос Микити п’яно гуде. — Скажи… А ти уявляєш мене на його місці, коли трахаєшся з ним?

Це вже занадто. Мені стає фізично зле від його слів. Розпач і гнів клубком підступають до горла.

— Я не збираюся це слухати, — кажу крізь зуби й обертаюся, щоб піти. Але він знову хапає мене за руку — грубо, мов хоче втримати контроль.

— Ні-ні-ні-ні, ти зачекай, — його пальці впиваються в мою шкіру. — У нас тут така цікава розмова вимальовується.

— Микито, відпусти її. — Голос Руслана звучить вже значно твердіше, коли він підходить з іншого боку від Микити і бере його за руку.

— Не чіпай мене! — кричить Микита, різко смикаючись і розвертаючись до нього обличчям. Ну мене хоч відпустив і на тому дякую.