Розділ шостий. Шифр Рікі МакКорміка.

Цікавий факт: у 2011 році ФБР оприлюднило зашифровані записки такого собі Рікі МакКорміка, над розгадкою яких вони працювали більше десяти років.

Ви тільки уявіть. Тіло чоловіка знайшли посеред поля. Він загинув загадковою смертю, причини якої встановити так і не вдалося. А в його кишені було дві записки, написані таємничим шифром, які на перший погляд не мали жодного сенсу.

Дослідники підрозділу тоді сподівалися, що знайдуться якісь криптографи-аматори, яким вдасться розшифрувати ці записки. Спойлер: не вдалося. По цей день шифр Рікі МакКорміка так і залишається однією із нерозгаданих головоломок світу.

Зараз я відчуваю себе тим самим криптографом-аматором, який бачить задачу, але розвʼязання навіть на краю свідомості не блимає.

Я озираюся на свою команду. Всі троє дивляться на екран із ЗD-зображенням будиночку на схилі такими хмурими обличчями, ніби той зʼїв їхній обід.

Ми вже тридцять хвилин сиділи в моєму кабінеті і обговорювали варіанти кріплення однієї з кабін на схилі. Вже прозвучало приблизно з десяток різних пропозицій, але кожна була відкинута з тієї чи іншої причини.

Назар — тридцятирічний інженер-конструктор — нервово постукує ногою по підлозі. Його широка фігура напівлежить на стільці, темна сорочка трохи розстебнута, а за вухом — як завжди, запасний олівець.

— Якщо ми піднімемо конструкцію ще на пів метра, — запропонував чоловік, махаючи рукою на екран, — і підсунемо опору ближче до центра ваги…

Я похитала головою, відкидаючись на спинку свого крісла:

— Схил розм’якне після дощів. Центр ваги вийде за межі стабільності. Вся конструкція поповзе вниз при першій же ж серйозній зливі.

— А якщо анкерувати… — заговорив студент, стоячи біля дошки з ескізами, трохи зависоким для нього голосом та прокашлявся, — тобто… встановити гірничні кріплення глибше?

— Це знищить природний ландшафт! — кричить на нього Дарина з дивану. Хлопець, бідний, аж підстрибнув від переляку, витріщившись на рудоволосу дівчину круглими очима.

— Ти хочеш зробити будинок холодним і непривітним? — продовжила дизайнерка. — Не кажучи вже про те, що це зовсім не відповідає цілі проєкту: «екологічність і мінімальна шкода природі».

— Правда. — Зітхнула я, вказуючи олівцем на Дарину. — До того ж, це занадто енерго- та бюджетнозатратно. Ми не маємо таких ресурсів у нашому арсеналі.

Хлопчина кивнув і опустив погляд в підлогу, поправляючи круглі окуляри на переніссі. Вся його і так худорлява постать зіщулилась, що робило хлопця ще молодшим.

— Але ідея непогана. Просто нам не підходить. — Підбадьорила я Іллю. Це дитя і так налякане. Ще втече від нас, не закінчивши стажування.

Ілля трохи пожвавився і посміхнувся, як раптом блиснув спалах фотоапарату.

— Ілле, можеш зробити маленький крок вліво? — тихо втрутився Руслан за моєю спиною, піднімаючи рівень мого роздратування до межі. Цей чоловік уже вшосте перериває нашу розмову, що дуже не схоже на його «ви мене навіть не помітите». Не кажучи вже про те, що мене напрягає сама його присутність в цьому кабінеті.

— Світло трохи невдало падає. — Пояснює далі причина мого майбутнього тюремного терміну. Ілля нахмурився, але слухняно відступив і камера клацнула ще кілька разів.

— А якщо розбити будинок на рівні? — знову озвалася Дарина, намагаючись не звертати уваги на Руслана.

Назар знизує плечима зі свого місця:

— Конструктивно - реально. Але тоді нам доведеться множити комунікації…

— Вибачте, — знову втрутився Руслан, не давши інженеру договорити. Назар підняв на нього очі з помітним невдоволенням, поки той продовжив: — Назаре, чи не можеш ти пересісти на диван до Дарини? Це глибше передасть вашу спільну роботу.

Ні, все, з мене досить.

— Руслане, — роздратовано стукнула я долонями по столу, звертаючи всю його увагу на мене, — ти можеш просто… стояти?

Він зупинився посеред кабінету, опустив камеру і звів брови, дивлячись на мене згори вниз.

— Я лише фіксую процес. — Стиснув чоловік плечима.

— Коли людина п’ятнадцять разів за останні десять хвилин просить когось повернутися «на декілька градусів» до світла — це не фіксація, це фотосесія.

— А хіба ти не хочеш, щоб усе виглядало гідно, коли цей проєкт покажуть у Копенгагені? — він усміхнувся, зовсім не винувато. Більше схоже на виклик.

Я підірвалася з крісла, спершись долонями об стіл.

— Я хочу, щоб цей проєкт був реалізований, і щоб було, що показувати у Копенгагені. А якщо кожна наша зустріч буде проходити в ритмі «давайте ще раз, світло лягло не достатньо ідеально», то він завершиться десь у двадцять другому столітті.

Дарина пирснула сміхом, але тут же вдавила його в долоню.

— Тобі просто не вистачає візуального мислення, — відкинув Руслан, уже навмисно — я бачила по очах. Він знущається. — Я показую цінність процесу.

Я могла б сказати, що зараз засуну цю цінність процесу йому в дупу, але не впевнена, що він не перевернув би це в тупий жарт.

— Якщо ти ще раз попросиш когось «зробити крок вбік», — прошипіла я крізь зуби, сильніше спираючись на руки і нахиляючись вперед. — Я знайду спосіб зробити з тебе арт-інсталяцію. Стаціонарну. Без зайвих рухів.

Обличчя Руслана розцвіло. Чорт забирай, він виводив мене з себе і щиро насолоджувався цим. Козел.

— Мені здається, тебе дратує не камера, а те, що я досі тут.

Відчуваю себе зараз биком, перед яким махають червоною ганчіркою.

— Мене дратує твоє занадто велике его, яке не може прийняти того факту, що…

Я замовкла, збентежена цілковитою тишею навколо. Весь кабінет — троє людей, які щойно обговорювали підпірні стіни — дивились на нас так, ніби ми почали знімати тизер до романтичної драми. Дарина навіть не кліпала.

Я заплющила очі і зробила глибокий вдих.

— Гаразд, народ. — Відказала я рівним тоном, дивлячись на кожного члена команди по черзі. — П’ять хвилин перерви. Ідіть… — швидко махнула рукою в бік дверей, намагаючись приховати те, як сильно вона тремтить, — попийте води, чи щось таке.