Розділ пʼятий. Всього пʼять років.

Цікавий факт: в Україні вбивство у стані афекту карається обмеженням волі на термін до пʼяти років.

Всього якихось пʼять років за задоволення придушити Руслана голими руками. Я починаю думати, що це не такий вже і поганий варіант.

Як тільки зібрання закінчилося і остання людина вийшла з конференц-зали, я схопила Руслана за передпліччя і потягла до свого кабінету.

І ні, я не думала про те, які мʼязисті і сильні в нього руки!

Я заштовхала його всередину і зачинила за нами двері з таким стуком, що скло на перегородці ледь не вилетіло.

— Що, прямо тут, архітекторко? — озвався Руслан, нахиляючись ближче, з тією ж самою розбещено-невинною усмішкою. — Трохи небезпечно, тобі не здається? Нас можуть застукати.

— Ти можеш просто… замовкнути? — прошипіла я, притискаючи долоню до чола, намагаючись зібратися. У мене зараз пара з вух піде.

— Гм. А вчора тобі подобалися мої жар…

— Досить! — різко крикнула я, піднявши погляд до нього і зустрівшись з його очима. — Досить говорити про вчора.

— А про сьогодні можна? — запитав він, піднявши брову. — Ну, бо технічно, ми ж сьог…

З мого горла вирвалося гарчання. Я легко штовхнула долонею його в груди.

— Припини! — мій голос підвищився. Серце калатало так, що я фізично могла відчувати кожен його стукіт об мої ребра. — Нічого не було, гаразд?! Нічого. Не. Було.

З останньою фразою я стукала пальцем йому по грудях, щоб виділити кожне окреме слово. Руслан перехопив мою руку, загорнув її між своїми долонями і зробив крок ближче. Я інстинктивно відступила назад, а чоловік знову ступив вперед, тримаючи наші зʼєднані руки перед собою. Його обличчя тепер було лише в кількох сантиметрах від мого. Тінь легкої щетини ковзала по щоках, а в очах — той самий вогник, яким він підчепив мене в барі.

— Справді? — чоловік нахилився нижче до мого вуха, все ще тримаючи мою руку в полоні своїх. Його голос став низьким, хриплим. — Бо я думаю, якщо подивитися на внутрішню частину твоїх стегон, там все ще можна буде знайти відбитки моїх пальців.

Я відштовхуюся від нього, роблячи між нами дистанцію. На цей раз він не намагається її зменшити.

— Слухай. — Кажу я твердо, дивлячись йому прямо в очі. — Це був просто секс. І все. Просто одна ніч між незнайомцями, що зустрілися біля бару.

Його губи ледь сіпнулися в усмішці. Але вона була вже не такою самовдоволеною, як раніше.

— Хороша ніч. — Додає він.

— Так, — погоджуюся, зітхаючи. Бо ну, тут брехати немає сенсу. — Це була чудова ніч. Але ключове слово тут  — «була». Ми були незнайомцями і ними мали б і залишитися. Та оскільки ми вже зараз тут і маємо працювати пліч-о-пліч протягом декількох місяців, то я прошу тебе поводити себе професійно.

— Професійно, — повторює він повільно, ніби куштуючи це слово. — Отже, не згадуємо нічого?

Я втримала його погляд.

— Нічого, що було між нами. Нічого, що могло бути. І тим більше — нічого, що ти собі там уявляєш.

На мить у його очах щось зникло — легкість, флірт, тінь гумору. Він випростав плечі, зібрався.

— Гостро, але гаразд. Нічого не було, то й нічого не було. Я приймаю це.   

Раптом він випрямляється і простягає перед собою руку. На вустах знову зʼявилася та грайлива усмішка.

— Привіт. Мене звати Руслан. Я твій новий тимчасовий колега.

Я кліпаю. Витріщаюся на нього, як на божевільного. Він зараз серйозно? Ми що, в дитячому садочку?

— Ну ж бо, — шепоче Руслан, — підіграй мені. Починаємо все спочатку.

Закочую очі, але таки беру його руку в свою і з усіх сил намагаюся не звертати уваги на тремтіння, яке викликало у мене цей дотик.

— Олександра.

Кілька довгих секунд, набагато довше, ніж потрібно, ми стоїмо у тиші, не опускаючи рук і дивлячись одне одному в очі. Ніхто з нас не відводить очей. Повітря в кімнаті стає таким важким, ніби наповнюється електричним струмом.

Я перша розриваю контакт. Рух різкий, але не грубий. Просто — необхідний. Відходжу на пів кроку назад і кладу руки за спину, щоб приховати, як пальці стискаються в кулак, намагаючись зняти з себе це кляте поколювання. Відбиток його дотику досі пульсує десь під шкірою.

— Гаразд. — Голос мій звучить трохи хрипко, я роблю вигляд, що просто прокашлялась. — Тепер, коли ми з усім розібралися, мені треба зібрати свою команду.

Я розвертаюся до столу і починаю хаотично збирати папери. Навіть не дивлюся, чи це ті, що мені потрібні. Потім з цим розберуся. Зараз я маю нагальнішу потребу. Мені треба забиратися звідси, допоки ця напруга не змусила мене зробити те, про що я потім пошкодую.

— Є проблема, яку треба вирішити. Проведемо спільний мозковий штурм. Можливо, разом нам вдасться щось придумати.

Я вже готова була вилетіти торпедою з кабінету, коли Руслан зупинив мене.

— Ви будете щось проєктувати? Я з тобою.

— Що? Ні. — Холодно відказую. Входимо в робочий режим. О, нарешті. Це вже знайома мені гавань, чого не скажеш про емоційні гойдалки, які були раніше. — Я не дозволю знімати наш робочий процес. Це приватна робота. Ти відволікатимеш нас від справи.

— Ем-м-м. — Витріщився на мене Руслан, піднявши брови. — Олександро, якщо ти не забула, то я тут саме для того, щоб знімати робочий процес. — На його обличчі розквітла невинна посмішка. — І мені треба з чогось почати.

Видихаю. Просто прекрасно.

— Гаразд. — Слова ледве проштовхуються крізь зцілені зуби. — Ходімо. Тільки… Не заважай.

— Ви мене навіть не помітите, міс архітекторко. — Відповідає він грайливо, лукаво виблискуючи очима.

Так, звісно. Я майже впевнена, що він саботує всю роботу.

Роблю глибокий вдих. Я відчуваю, як рівень мого роздратування росте, мов ртуть у термометрі під час спеки.

Руслан повертається першим і спокійно прямує до дверей, відчиняючи їх. Він простягає руки до виходу, запрошуючи йти мене першою.

Я пирхаю і проходжу повз нього, навіть не дивлячись у його бік. Потилицею відчуваю, що він пропалює в мені дірку своїм поглядом.