Глава 54

Глава 54: Танці на битому склі
Зала Королівського палацу нагадувала гігантську крижану печеру, освітлену тисячами магічних дзеркал. Повітря було настільки холодним і наелектризованим, що Мірея відчувала, як кожна волосинка на її потилиці стає дибки. Запах селініумних лілій — квітів, що розпускаються лише в присутності чистої магії — змішувався з ароматом дорогого вина та застарілих упереджень.
​Коли важкі дубові двері розчинилися, і лакей вигукнув їхні імена, зала не просто замовкла. Вона затамувала подих, наче перед стратою.
​— Дихай, Міро. Рівно і глибоко, — прошепотів Мортімер. Його рука в білій рукавичці була твердою, як камінь. — Сьогодні ти не дівчинка, яка боїться вогню. Сьогодні ти — і є вогонь. А вони — лише крихкий кришталь.
​Вони рушили вперед. Тиша розступалася перед ними, наче вода перед носом криголама, залишаючи за собою шепіт, гострий, як бите скло.
​Шлях їм перегородила невелика група дам. У центрі, розмахуючи віялом із пір’я рідкісних птахів, стояла баронеса Беатріс. Її очі блищали від передчуття легкої перемоги.
​— О, герцогу Мортімере! — голос Беатріс був солодким, як патока, і таким же липким. — Яка... смілива сукня на вашій підопічній. Кажуть, у Нижньому Гліфі це останній крик моди серед вуличних гадалок? Такий автентичний відтінок сажі... Невже ви знайшли її прямо біля димаря?
​Мірея зупинилася. Вона відчула, як у кінчиках пальців починає збиратися жар, але згадала уроки Айкани: «Емоції — це зброя. Не розхлюпуй її». Вона повільно оглянула Беатріс — від надто тугого корсета до прикрас, що занадто яскраво кричали про багатство.
​— Баронесо, я вражена! — Мірея всміхнулася, і в глибині її чорних зіниць спалахнула іскра, від якої вино в келиху Беатріс ледь помітно закипіло. — Ви так тонко знаєте моду нижніх кварталів. Невже ваші картярські борги змушують вас бувати там частіше, ніж у власної кравчині? Кажуть, тамтешні лихварі дуже прискіпливі до деталей.
​Беатріс зблідла, а потім миттєво почервоніла.
— Як ви смієте...
​— До речі, цей відтінок рожевого на вас, — продовжила Мірея, не даючи їй вставити й слова, — він так вдало підкреслює вашу жовтяницю. Це магічний ефект чи просто ознака кепського характеру? Виглядає... повчально.
​Натовп навколо стримано пирснув у кулаки. Беатріс розгублено закрила віяло, наче щитом.
​До них підійшов старий граф Валер’ян Веларіс. Він дивився на Мортімера з сумішшю жалю та роздратування.
— Мортімере, друже мій, — прохрипів він. — Ти завжди був схильний до ексцентричності, але це... це вже за межею. Ти привів у це святе місце стихійну аномалію. Ти хоча б розумієш, що один її невірний крок — і ми всі згоримо в її істериці?
​Мортімер випрямився. Його тростина гучно вдарила об мармур, і звук розкотився залою, наче грім.
— Валер’яне, я привів сюди свою доньку. І якщо вона здається тобі «аномалією», то це лише тому, що твій світ занадто сильно пахне затхлим пилом і старими паперами. Вона має більше гідності в одному погляді, ніж вся твоя Колегія Суддів у своїх мантіях. Пропусти нас, якщо не хочеш дізнатися, наскільки швидко горить старий пергамент у присутності справжньої сили.
​Веларіс-старший відступив, його обличчя перекосилося від образи, але він не знайшов що відповісти.
​— Блискуче,Мортімере, ми тепер весь вечір будемо відбиватимь від нападок замість того щоб тихо пити чай вдома, — тихо промовила Мірея, відчуваючи, як тремтіння в ногах зникає, замінюючись холодною рішучістю.
​— Це лише початок, — відповів Мортімер, і в його погляді, спрямованому на неї, Мірея вперше побачила не просто схвалення, а справжній, левиний захват. — Вони думали, що ти — жертва, яку привели на огляд. Покажи їм, що ти — господиня, яка просто прийшла перевірити, чи добре вимита підлога в її новому палаці.
​Мірея підняла підборіддя, і її «чорна туш» в очах стала ще густішою. Вона зробила крок вперед, і цього разу аристократи відступали не через огиду, а через неусвідомлений, первісний страх перед хижаком, який щойно навчився носити шовк і розмовляти мовою їхніх власних інтриг.
***
Три місяці соціальної війни в Логосі перетворили маєток фон Кроу на справжній штаб. Вечори в розкішній вітальні стали часом «бойової аналітики», де кожна випита чарка вишневої наливки Гільди супроводжувалася розбором чергової тактичної перемоги над аристократією.
​Дівчата сиділи в затишних оксамитових халатах, підібгавши під себе ноги. На низькому столику поруч із кришталевим карафкою височіли стоси золочених запрошень. Мірея час від часу брала одне з них, пробігала очима і з презирливим пирханням кидала в кошик для сміття — як полководець, що сортує прапори розбитих армій.
​— Знаєте, — почала Флема, розглядаючи рубінову рідину в келиху, — іноді мені навіть шкода маркіза Дюваля. На останньому прийомі він виглядав таким впевненим, коли підсунув мені той «зіпсований» артефакт-перекладач прямо перед бесідою з послом Ферруму. Бідний наївно чекав, що я почну белькотати нісенітниці або, ще краще, ображу посла на його рідному діалекті.
​— О так, обличчя Дюваля було справжнім витвором мистецтва, — хмикнула Айкана, не відриваючись від своєї справи. Вона методично протирала лезо кинджала шматком замші, і цей металевий звук додавав розмові специфічного затишку. — Він так витягнув шию, сподіваючись на скандал.
​— Вони всі припускаються однієї помилки, — Флема посміхнулася, і в її очах блиснув той самий холодний інтелект, який змушував магістрів Гліфу ніяковіти. — Вони забувають, що я бачу структуру рун швидше, ніж вони бачать власне відображення в дзеркалі. Поки посол відкашлювався, я просто переставила дві нитки енергії в механізмі. В результаті він був у такому захваті від моєї «правки» архаїчного діалекту, що Дюваль тепер не тільки зганьблений, а ще й винен Короні тисячу еквісів штрафу за порушення дипломатичної етики.
​Мірея розреготалася, відкидаючи на спинку крісла свої каштанові кучері.
— Це ще що! Пам’ятаєте ту графиню де Лакер, яка «випадково» перекинула келих червоного ейдоського прямо на мій поділ? Вона так театрально сплеснула руками, очікуючи, що я або розплачуся, або вибухну полум’ям на радість інквізиції. А я просто дозволила вину випаруватися за одну секунду. Стіл окутав легкий аромат мускату, а сукня залишилася сухою. Бідна жінка потім ще пів вечора ходила за мною колами, намагаючись знайти хоча б натяк на пляму, поки я спокійно обговорювала з герцогом Оріона нові карти небесних течій. Тепер у залі пахне не лише їхньою заздрістю, а й вишуканим підсмаженим виноградом. До речі, про інквізицію, — Мірея примружилася, а її голос став трохи уїдливим. — Наш Каспіан Веларіс... Він став моєю особистою тінню. Іноді мені здається, що він тренується на мені перед арештом справжніх терористів. Ви бачили, як він завмирає за моїм плечем? Один натяк на образу в мій бік — і він виставляє свій жетон так, ніби це святий символ, що відганяє нечисть.
​Дівчата дружно засміялися. Постать Каспіана на прийомах стала легендою. Його крижаний погляд інквізитора діяв на аристократів краще за будь-які погрози.
​— Мортімер, правда, від цього не в захваті, — додала Мірея, імітуючи бурчання герцога. — «Цей хлопець пахне архівами, статутами та фанатизмом! Міреє, тобі потрібен гідний залицяльник, а не особистий наглядач з батогом!». Хоча, чесно кажучи, ситуація стала ще веселішою, коли з’явилася леді Аурелія Веларіс.
​— О, «порятунок сина з лап безродної відьми», — вставила Флема з іронією.
​— Саме так! Мортімер лютував увесь ранок після їхньої зустрічі. Сказав, що у його сестрички розум як у переляканої перепілки. «Нехай тримає свого сина в казармах, якщо боїться, що моя донька навчить його думати самостійно!». А Каспіан... знаєте, він врятував мене від своєї матінки тричі за один вечір. Я починаю думати, що вся його сувора підготовка — це просто єдиний спосіб вижити в родині Веларісів і не з’їхати з глузду.
​Флема раптом спохмурніла і відставила келих.
— Якщо Каспіан — це щит, то Еліас Вейн — це липке павутиння. Дівчата, він прислав мені сьогодні квіти. Здавалося б, мило? Але ці квіти — ейдоські «дзеркалки». Вони розпускаються лише тоді, коли я відчуваю приплив інтелектуальної напруги — тобто коли починаю писати звіти. Він шпигує за моїм робочим графіком через ботаніку! Це не залицяння, це контроль над стратегічним ресурсом. Я переставила їх у кімнату Айкани.
​Айкана нарешті підняла голову. Її обличчя було нерухомим, як маска Майстра.
— Вони зів’яли через годину. Надлишок сталевих вібрацій та відсутність емоційного фону. Квіти вирішили, що вони в склепі.
​Мірея пирснула зі сміху.
— Бідний Еліас. Його шпигунська флора не витримала нашої Аї. А як твої справи з принцом Алістером? Принцеса Елоїза досі вірить, що він навчить тебе «світських розваг»?
​Айкана відклала ніж і задумалася, наче аналізувала складну воєнну операцію.
— Я дійшла висновку: «розваги» в Гліфі — це специфічна форма тортур. Ти стоїш біля принца, а п’ятдесят придворних гадюк намагаються вбити тебе поглядом через твій статус «гості Торнів» та «супутниці спадкоємця Гліфу». Це як битва, тільки замість мечів — отруєні шпильки для волосся та підтексти. Ефективно для вбивства часу, але занадто повільно для реального бою. Я запропонувала Алістеру спаринг, щоб розрядити обстановку. Він відмовився, посилаючись на те, що державний етикет забороняє йому бити жінок, навіть якщо вони — Майстри Зброї. Непродуктивно.
​— Ну, принаймні за маскою принц не зможе посилатися на етикет, — Мірея підсунула ближче до подруг ескізи для майбутнього Маскараду. — Весь Логос тільки про це й говорить. Маскарад — ідеальний час для наших капостей. За порцеляною та пір’ям легше ховати іскри.
​Вона провела пальцем по малюнку своєї маски — витонченого Фенікса з чорного оксамиту та срібла.
— Нехай пам’ятають: я не просто вижила. Я повстала з попелу, який вони самі ж і роздмухали. Це буде не бал, а моє особисте вогнище.
​— Моя маска буде совою, — додала Флема, вивчаючи технічне креслення. — Я вмонтую в окуляри лінзи, що підсилюють магічний зір. Хочу бачити кожне прокляття, яке вони шепотітимуть нам у спину. Кожну нитку маніпуляції.
​Айкана просто кивнула на ескіз вовка з матової сталі. Коротко, функціонально, страшно.
​Мірея піднялася, високо тримаючи свій келих.
— Ну що, леді? За новий бал і за нові спроби нас знищити. Нехай готують свої шпильки — у нас є мій вогонь, логіка Флеми і Майстер Зброї, яка вважає їхній гнів «неефективним стратегічним рішенням». Подивимося, чия сталь виявиться міцнішою.
​Вона посміхнулася, і в темряві вітальні її очі знову затягнулися тією небезпечною чорною тушшю. Соціальна війна переходила у вирішальну фазу, і дівчата Гліфу були готові перетворити це свято на свій тріумф.