Глава 51

Розділ 51: Тендер на душу
​Маєток фон Кроу тепер нагадував зал очікування на вокзалі, де всі пасажири забули про правила пристойності. Раніше тиша тут була затишною, як старий плед, а тепер вона була натягнутою, як струна, що от-от лусне. Кожен ранок починався зі звуку, який Мірея навчилася ненавидіти всім серцем — ритмічного «клац-бам» пневматичної пошти.
***
​Мірея сиділа в кріслі, закинувши ногу на підлокітник, і з похмурим задоволенням спостерігала, як Мортімер фон Кроу бореться з горами пергаменту. Герцог виглядав так, ніби він намагався вичерпати море чайною ложкою.
​— Слухай-но, — пробурчала Мірея, підкидаючи в повітрі маленьку вогняну іскру. — Може, я просто спалю цей стос? Дивись, як він проситься. Один чих — і ми вільні.
​Мортімер навіть не підвів голови. Його окуляри з’їхали на кінчик носа.
— Якщо ти спалиш позов Ковена, Міро, вони пришлють три нових на вогнетривкому папері. А потім подадуть на мене в суд за псування «сакральної кореспонденції». Читай ось це.
​Він простягнув їй сувій, від якого пахло фіалками та чимось нудотно-солодким.
​«...наша загублена іскра, чиє повернення в лоно Сестер є не питанням права, а вимогою самої Магії. Випробування вулицею лише загартувало твою кров, зробивши її ще ціннішою для Ковена...»
​— «Загублена іскра»? — Мірея розреготалася, але сміх вийшов гострим, як уламок скла. — Двадцять два роки тому я була «чорною виразкою», а тепер я — десерт, який вони забули в духовці й раптом згадали, що він пропікся? Який цинізм!
​— Вони офіційно визнали тебе «своєю», — зітхнула Флема, не відриваючись від книги. — Це означає, що за законами Гліфу вони мають право на «корекційне навчання». Тобто, вони хочуть запхати тебе в монастир Ковена і вчити посміхатися стихіям, поки ти не станеш слухняною лялькою.
​***
​Життя Міреї перетворилося на нескінченний марафон нав’язливої уваги.
​Еліас Вейн виявився майстром «лагідного тиску». Кожного дня на поріг маєтку приносили подарунки, які дратували Мірею більше за будь-які погрози.
— Леді Міреє, маркіз Вейн просить передати, що цей набір тиглів із чистого обсидіану ідеально підійде для ваших... — кур’єр затнувся, дивлячись на замурзане обличчя дівчини, — експериментів. Він також натякає, що підвал Канцелярії має систему витяжки, про яку алхіміки Ейдосу можуть тільки мріяти.
​— Передай маркізу, — Мірея вихопила з рук кур’єра обсидіановий тигель і поставила в нього свою брудну чашку з недопитим чаєм, — що його витяжка мені не потрібна. Я люблю, коли в кімнаті пахне пригорілою реальністю. І нехай перестане присилати мені каталоги «робочих місць». Я не меблі, щоб мене розставляти по кабінетах!
​Ковен же вибрав тактику дрібних пакостей. Погрози були не стільки страшними, скільки до нестями набридливими.
Одного ранку Мірея знайшла у своїй черевику засушену квітку, яка при дотику почала голосно співати псалми Ковена про «покірну доньку стихій». Спів припинився лише тоді, коли Мірея дезінтегрувала квітку разом із частиною килима.
​— Вони всюди, — прошипіла вона, заходячи в їдальню. — Сьогодні на ринку якась бабця в білій хустці тричі перехрестила мій кошик з яблуками і прошепотіла, що «кров не обдуриш». Я ледь не підпалила її прилавок!
***
Вечеря в маєтку фон Кроу була не трапезою, а розтином. За довгим дубовим столом, де раніше Лу розливав сік, а Флема тихо читала, тепер сиділи «експерти».
​З одного боку — архіваріус Ковена у сліпучо-білій сукні, яка пахла сухою шавлією і фанатизмом. З іншого — старший оцінювач Канцелярії, чоловік із моноклем, який дивився на Мірею так, ніби вираховував її ринкову вартість у золотих еквісах.
​— Подивіться на колір зіниць, — прошепотіла архіваріус, навіть не звертаючись до самої Міреї. — Глибина чорноти вказує на те, що резервуар Духу майже безмежний. Якщо ми застосуємо обряд «Смирення Стихій», вона зможе тримати стабільне поле над усім Гліфом.
​— Стабільність — це добре для обсерваторій, — перебив оцінювач, сухо клацаючи кришкою годинника. — Але Канцелярію цікавить вихідна потужність. Леді Міреє, будьте ласкаві, підніміть праву руку. Ми хочемо заміряти температурний пік вашого пасивного випромінювання.
​Мірея відчула, як у горлі застряг шматок сухої перепілки. Вона не поворухнулася.
— Я вам не піч у пекарні, щоб заміряти мій пік, — її голос був низьким, наповненим вібрацією, від якої вино в келихах пішло дрібними хвилями.
​— О, цей характер — це лише надлишок некерованого Вогню, — архіваріус занотувала щось у свій сувій срібним пером. — У Ковені ми навчимо її, що емоції — це лише паливо. Ми відсічемо все зайве, залишку вистачить на століття служби.
​«Відсічемо все зайве». Ці слова вдарили Мірею болючіше за фізичний удар. Вони говорили про її сарказм, її спогади про Мальву, її любов до підгорілих тостів Гільди, як про «сміття», яке заважає працювати іскрі.
​— Досить, — Мірея повільно піднялася. Стільці заскрипіли по паркету, наче від болю.
​Вона підійшла до столу, взяла важкий срібний канделябр — гордість Мортімера — і просто подивилася на нього. Срібло в її руках почало розм'якшуватися, стаючи схожим на пластилін. Вона не випалювала його, вона відчувала його структуру, як вчив Теріан.
​— Ви хочете знати мою потужність? — вона почала повільно зав'язувати масивне срібло у вузол, дивлячись оцінювачу прямо в очі. Метал стогнав під її пальцями. — Ви хочете знати, як я тримаю поле?
​Вона поклала понівечений метал на білосніжну скатертину прямо перед архіваріусом.
— Я не «об'єкт». І я не «загублена іскра». Я — людина, у якої ви щойно відібрали апетит.
​Мірея розвернулася, відчуваючи на спині їхні погляди. Вони не були вражені її гнівом — вони були в захваті від того, як легко вона деформувала метал. Для них її протест був лише демонстрацією «високих технічних характеристик».
​Вона вийшла на терасу, де в тінях стояла Айкана. Майстер Зброї не тримала паперів. Вона тримала руку на ефесі.
​— Вони дивляться на мене, як на гарну гармату, Ая, — прошепотіла Мірея, вчепившись у перила так, що камінь почав нагріватися. — Вони обговорюють, як краще мене змастити і куди націлити.
​Айкана підійшла ближче. Її присутність була єдиним, що не пахло папером у цьому домі.
— Меч не належить тому, хто його купив, Міреє, — тихо промовила Айкана. — Він належить тому, хто знає, як його тримати. Ти — не зброя. Ти — рука, яка тримає вогонь. Нехай вони пишуть свої квоти. Коли прийде час, папір згорить першим.
​Мірея заплющила очі, намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння. Її власна сила здавалася їй тепер чужою, брудною річчю, на яку оголошено тендер. Вона почувалася безмежно самотньою в центрі уваги всього світу. Тільки в дотику Айкани та в далекому розгубленому погляді Каспіана, який стояв у кінці алеї, вона все ще бачила відблиск тієї Міреї, яка була просто дівчиною з неслухняними кучерями.
***
Пік напруження настав, коли вітальня маєтку фон Кроу наповнилася холодом королівської печатки. Представник Короля Оріна, старий із сухим голосом, зачитав указ.
​— «...Оскільки сторони не можуть дійти згоди, а магічний сплеск у Нижньому Гліфі викликав суспільний неспокій, Королівська Рада висуває ультиматум. Через місяць, якщо юридичний статус не буде визначено, громадянка Мірея фон Кроу буде передана до Нейтрального ізолятора. Це не тюрма, це — гарантія безпеки суспільства».
​— «Гарантія безпеки»? — перепитала Мірея, відчуваючи, як кулаки стискаються самі собою. — Ви хочете посадити мене в банку з антимагічними стінами, бо не можете вирішити, хто саме буде мною користуватися?
​Вона подивилася на Мортімера — він опустив очі. Подивилася на Каспіана, який стояв біля дверей, білий як полотно. Його рука на ефесі меча тремтіла. Подивилася на Айкану — та лише ледь помітно кивнула, наче вже бачила в повітрі лінії майбутньої битви.
​— Місяць, — прошепотіла Мірея. Вона раптом заспокоїлася. Це була та сама тиша, що передує вибуху вівтаря. — У вас є місяць, щоб гратися в папірці. А в мене є місяць, щоб вирішити, що я зроблю з цим містом, перш ніж ви спробуєте вимкнути мені світло.
​Вона розвернулася і вийшла, залишивши в кімнаті запах озону та відчуття того, що «ідеальна рівновага» Сингеї щойно дала тріщину, яку вже не заклеїти жодним гербовим папером.