Глава 50

Глава 50: Спалах над безоднею
​Склад №9 зустрів їх не запахом прянощів, а трупним холодом, що просочувався крізь щілини гнилих дощок. Всередині високі стелі губилися в непроглядній темряві, яку розрізало лише хворобливе пульсуюче сяйво в центрі зали.
​Це не був склад. Це був вівтар.
​Мірея першою відчула нудотний присмак заліза на язиці. В центрі приміщення, оточена колом із роздроблених людських кісток та попелу, зависла ефірна сфера — згусток синього диму, що вищав, наче тисяча розгніваних ос. А під нею, на холодному камені, лежало маля. Дитина, ледь старша за Лу, була обплутана нитками магічного кокону. Кожен її вдих викачував життя, перетворюючи тендітне тіло на живий акумулятор для стабілізації нестабільної стихії.
​— Це пастка, — видихнув Каспіан, вихоплюючи меч.
​Але було пізно. Під стелею спалахнули руни «Гасителя». Важка, пригнічуюча тиша вдарила по вухах. Сріблястий щит Каспіана згас, наче задута свічка. Він скрикнув, коли антимагічне поле, налаштоване саме на частоту інквізиторських артефактів, розірвало зв'язок із його силою.
​З тіней виступили постаті в сірих плащах. Один із них змахнув рукою, і невидимий удар відкинув Каспіана до стіни. Меч зі дзвоном відлетів убік.
​— Касе! — Мірея кинулася до нього, але зупинилася, дивлячись на дитину.
​Сфера над малям почала «кричати». Звук був ультразвуковим, він різав простір, змушуючи каміння тріскатися. Очі дитини закотилися, шкіра стала прозорою, а вени наповнилися синюватим сяйвом. Ще кілька секунд — і сфера вибухне, спопеляючи все в радіусі кварталу, а дитина просто розсиплеться попелом.
​Мірея завмерла. Вона знала: цей сектор Нижнього Гліфу під ковпаком детекторів Ковена. Будь-який серйозний сплеск — і вони будуть тут за хвилину. Якщо вона використає свою справжню силу, її таємниця, яку герцог Мортімер та граф Адріан оберігали роками, перестане існувати. Вона перестане бути «вихованицею фон Кроу» і стане власністю Ковена. Довічним інструментом.
​Каспіан, стікаючи кров’ю з розбитого лоба, намагався підвестися. Його пальці безпорадно шкрябали по підлозі, тягнучись до зброї.
— Міро... ні... тікай... — прохрипів він.
​Дитина видала останній, ледь чутний хрип.
​— До біса Ковен, — прошепотіла Мірея.
​Вона зробила крок у коло. Її чорні очі розширилися, поглинаючи залишки світла. Вона не просто випустила вогонь. Вона розкрилася, наче розбита дамба.
​Це не був хаос. Це була симфонія.
​З її пальців вирвалися не іскри, а цілі потоки первісних енергій. Великий палець випромінював багряний жар Вогню, вказівний — смарагдову міць Землі, середній — крижану блакить Води. Срібло Повітря спліталося з чистим білим сяйвом Духу, створюючи навколо дитини неймовірний Райдужний кокон.
​Склад осяяв сліпучий спалах. Багряно-біле світло було настільки потужним, що тіні некромантів просто розчинилися, згоріли в мить. Мірея стояла в центрі цього шторму, її волосся піднялося в повітря, а кожен нерв кричав від перенапруги. Вона власноруч розривала ефірні нитки, вириваючи дитину з пазурів небуття і вбираючи всю отруту сфери в себе.
Мірея впала на коліна, важко хапаючи ротом повітря. Маля, тепер спокійне й тепле, лежало перед нею.
​— Міро... — голос Каспіана був сповнений жаху.
Каспіан, хитаючись, підійшов до неї. Він не читав лекцій про порушення статуту. Його руки, зазвичай такі впевнені й суворі, тремтіли, коли він підхопив її виснажене тіло. Він притиснув її до своїх грудей, ховаючи обличчя в її каштановому волоссі.
Світло від райдужного спалаху ще тремтіло в повітрі іскристим пилом, коли у прорізі розбитих дверей складу матеріалізувалися три постаті. Білі маски Наглядачок Ковена відбивали синювате сяйво згасаючого вівтаря. Старша з них зробила крок уперед, і каміння під її ногами вкрилося тонкою памороззю.
​— Райдужна іскра... — голос Наглядачки був подібний до скрипу льоду. — Те, що вважалося міфом, виявилося втікачкою. Інквізиторе, відійдіть від об’єкта. Ця жінка належить Ковену за правом крові та стихії. Її реєстрація в реєстрах Гліфу — помилка, яку ми виправляємо зараз.
​Каспіан, чиє обличчя було залите кров’ю з розбитого лоба, не ворухнувся. Він міцніше притиснув виснажену Мірею до своїх грудей, відчуваючи, як її серце б’ється об його ребра. Його зелені очі, зазвичай холодні, тепер горіли крижаним вогнем презирства.
​— За правом крові? — Каспіан вирівнявся, ігноруючи біль у пошматованому плечі. — Стаття 12 «Статуту про Магічні Спільноти» чітко зазначає: право Ковена на дитину виникає лише в момент добровільної передачі її батьками або опікунами.
​— Вона — відьма нечуваної сили! — вигукнула друга Наглядачка, чий амулет-око люто пульсував багряним. — Вона небезпечна для суспільства без нашого контролю!
​— Небезпечна? — Каспіан видав короткий, сухий смішок. — Ви кажете про небезпеку інквізитору, який щойно бачив, як ця жінка знищила некромантський вівтар, на який ваш «всевидячий» Ковен заплющував очі три місяці? Ваша пильність прокинулася лише тоді, коли ви відчули смак сили, яку можна привласнити.
​— Не грайтеся зі словами, Веларіс, — старша Наглядачка підняла руку, і повітря навколо неї почало вібрувати від накопиченої магії Води. — Ми забираємо її. Це наказ Вищої Ради Ковенів.
​— А я накладаю на цей наказ вето, — Каспіан витягнув свій жетон, і біле світло інквізиції на мить засліпило білі маски. — Згідно з «Кодексом Гліфу», розділ про Громадянський Стан: леді Мірея є офіційно визнаною вихованкою герцога Мортімера фон Кроу. Документи про  опікунство підписані Верховним Суддею — моїм батьком, до речі. Якщо ви хочете її забрати, вам доведеться оголосити війну всьому юридичному апарату Сингеї.
​— Вона — підкидьок! — прошипіла третя відьма. — Ви знаєте це! Її викинули із сиротинця на вулицю п’ятирічною, бо вона була «чорною»! Ковен має право на повернення втрачених активів!
​Каспіан зробив крок назустріч, і його аура інквізитора — важка, невідворотна, як сам закон — заповнила склад.
​— Ви самі це сказали. Ви її викинули під двері того сиротинця першими. Ви відмовилися від неї, коли вона була немовлям, прирікши на смерть у підворіттях. Згідно з прецедентом «Справи про Покинутих» від 412 року: об’єкт, добровільно залишений власником без нагляду та засобів до існування, переходить у власність того, хто надав йому притулок.
​Він подивився Наглядачці прямо в прорізи маски.
​— Як представник закону, я мушу доставити неповнолітню — за магічним віком — вихованицю маєтку фон Кроу її законному опікуну. Будь-яка спроба перешкодити мені буде розцінена як викрадення вихованиціаристократичного роду та напад на офіцера Інквізиції при виконанні.
​Мірея ледь помітно всміхнулася, вткнувшись носом у його закривавлений мундир.
— Касе... — прошепотіла вона, — ти зараз... неймовірний зануда. Я майже закохана в твої параграфи.
​Наглядачки завагалися. Сила Каспіана була не в магії, яка зараз була пригнічена, а в непохитності системи, яку він уособлював. Протистояти інквізитору Веларісу, коли він цитує Кодекс, було все одно, що намагатися зупинити лавину паперовим віялом.
​— Це не кінець, Веларіс, — процідила старша Наглядачка, повільно відступаючи в тіні туману. — Райдугу неможливо заховати під сувоями законів назавжди.
​— Спробуйте, — кинув їй услід Каспіан.
​Коли тіні відьом розчинилися у нічній вологості, він нарешті дозволив собі видихнути. Напруга покинула його тіло, і він ледь не впав, але втримався, тримаючи свій дорогоцінний «об’єкт» обома руками.
​— Міро, — прошепотів він, обережно прибираючи пасмо волосся з її лоба. — Наступного разу, коли захочеш стати легендою, будь ласка... попереджай Канцелярію за три робочі дні. Моє серце не занесене в реєстри як «артефакт з нескінченним ресурсом».
​Він підхопив її зручніше і, не озираючись на згарище складу, попрямував до виходу. Десь там, за туманом, на них чекав безпечний периметр маєтку фон Кроу і довга розмова з герцогським-опікуном.