Глава 42

Глава 42: Присмак порожніх коридорів
​Маєток фон Кроу зустрів дівчат не просто розчиненими воротами, а справжнім стихійним шквалом радості. Каспар «Німий» вперше за десять років дозволив собі ледь помітну посмішку, яка більше нагадувала тріщину на античній статуї, а Гільда Варк вискочила на ґанок, витираючи руки об фартух і кричачи на лакеїв так гучно, що птахи з даху розлетілися в радіусі милі.
​— Живі! Слава Першостихіям, повернулися! — Гільда миттєво згребла Флему в обійми, ледь не розчавивши її тендітні ребра. — Бліді, худющі... Невже в тому палаці вас годували лише протоколами та обіцянками?
​Мірея, яка виходила з карети останньою, намагаючись втримати в руках купу коробок з інгредієнтами, була негайно атакована старим конюхом Берінті.
— Леді Міреє, коні за вами занудьгували! А в майстерні Теріана такий безлад, що навіть миші виїхали в сусіднє графство через антисанітарію!
​— О, Берінті, я теж за ними сумувала! — засміялася відьма, скидаючи на руки лакея свої важкі пакунки. — Особливо за тишею, в якій ніхто не намагається підсунути мені отруєний десерт!
​У вітальні їх уже чекав Мортімер. Він стояв біля каміна, тримаючи келих старого вина. Коли дівчата увійшли, він повільно поставив келих на полицю. Його погляд, зазвичай суворий і педантичний, зараз світився такою батьківською теплотою, що Мірея не втрималася — вона підбігла і буквально врізалася в нього, обіймаючи за старечі плечі.
​— Опікуне, я офіційно заявляю: якщо ви ще раз відправите мене на королівський бал, я перетворю палац на гігантську гарбузину! — вигукнула вона, відсторонюючись і витираючи символічну сльозу. — Ці корсети! Ці баронеси з мізками як у сушеного інжиру! Ці інквізитори, які пахнуть озоном і мораллю! Більше ні ногою!
​Мортімер хмикнув, гладячи її по розпатланих кучерях.
— Значить, «монументальний вихід» не прийшовся тобі до душі, Міреє? Каспіан доповідав, що ти була вельми... ефективною.
​— Ефективною?! — Мірея впала в улюблене крісло. — Я врятувала їхній замок від магічного сну, поки Каспіан грався в тіньового ніндзя! А потім мені довелося посміхатися королеві Ізорі так довго, що в мене м'язи обличчя затерпли. Я — звичайна безродна відьма, Мортімере. Моє місце в підвалі, з Теріаном, серед вибухів і креслень. Там принаймні все чесно: якщо помилився — бабах, і ти без брів. А в палаці помилився — і ти без голови, але з посмішкою.
​Флема сіла поруч, м’яко погладжуючи обкладинку старої книги, яку залишив для неї Еріс-бібліотекар.
— У маєтку справді стало занадто тихо, — промовила вона, дивлячись на те, як Гільда вже несе тацю з улюбленим вишневим пирогом. — Ми повернулися в своє повсякдення, і це... правильно.
***
​Наступні кілька днів пройшли в приємній метушні. Мірея з головою пішла в роботу з Теріаном, заповнюючи будинок запахами сірки та ефіру. Флема годинами просиджувала в архівах Мортімера, допомагаючи йому систематизувати нові договори. Все повернулося в норму. Гільда знову бурчала на пил, Каспар мовчки розливав чай, а вечори проходили за тихими розмовами біля каміна.
​Але щось змінилося.
​Мірея часто ловила себе на тому, що, готуючи новий розчин, вона машинально повертає голову, очікуючи почути холодний коментар Каспіана про «порушення регламенту». Або, бачачи на столі стиглу диню, вона на мить завмирала, згадуючи, як обережно Айкана тримала скибочку, намагаючись зрозуміти її смак.
​Одного вечора дівчата сиділи на терасі, спостерігаючи за заходом сонця.
— Тобі теж здається, що стіни стали надто широкими? — раптом запитала Мірея, крутячи в руках порожній келих.
​Флема відірвала погляд від сувою.
— Тобі не вистачає Каспіана, Міро?
​— Мені не вистачає того шуму, — відрізала відьма, червоніючи. — І... я весь час думаю, як там Лу. Чи не намагається він з'їсти свій новий браслет? І Айкана... Вона ж тепер одна в тому великому холодному палаці. Без нас там знову оселилася тиша. А ти знаєш, Айкані не можна бути в тиші. Вона в ній замерзає.
​Флема сумно посміхнулася.
— Мені теж її бракує. І Еліаса з його вічними схемами. Ми так довго намагалися вирватися з тієї «золотої клітки», що не помітили, як залишили там частину свого серця.
​Мірея важко зітхнула, дивлячись у бік палацу Торнів, чиї вежі ледь бовваніли на горизонті. Гнітюча туга за подругою, яка не вміла відчувати, але навчилася їх захищати, стала новою, невидимою тінню в їхньому ідеальному домі.
​— Можливо, — пробурмотіла Мірея, — нам варто надіслати їй кошик пирогів від Гільди? І... ну, випадково зайти за кошиком наступного дня?
​Флема засміялася, і ця іскра веселощів на мить розігнала вечірній сум.
— Думаю, Каспіан назве це «несанкціонованим проникненням», а Айкана — «зайвими звуковими коливаннями». Але вони будуть раді. Я це просто знаю.