Глава 32

Глава 32: Танцююча сталь
​Життя в палаці для Айкани Торн завжди було послідовністю холодної тиші та математично точних розрахунків. Але з появою «вихованок маєтку фон Кроу» тиша не просто пішла — вона емігрувала в невідомому напрямку, грюкнувши дверима. Флема та Мірея стали її особистими тінями: галасливими, уїдливими та нестерпно живими.
​— Айкано, послухай професіонала, — Мірея крокувала поруч, розмахуючи руками так енергійно, що навколо її пальців розліталися дрібні багряні іскри, схожі на розлючених світляків. — Якщо ми вмонтуємо в твій ефес цей блакитний кристал-накопичувач, твій випад стане на три мілісекунди швидшим. Три мілісекунди, Аю! Це різниця між «я перемогла» і «ой, у мене дірка в боці».
​— Міреє, замовкни, — холодно відчеканила Айкана, не збавляючи кроку. — Твій голос вібрує на частоті, яка змушує мої мечі в піхвах зудіти від роздратування.
​— О, вибачте, що мої голосові зв’язки не налаштовані під твій королівський камертон, — відьма закотила очі й штовхнула ліктем Флему. — Ем, скажи їй. Вона ж поводиться так, ніби її замість молока вигодували рідким чавуном.
​Флема, яка з дитячою цікавістю розглядала кожну вибоїну на мармурі, лише лагідно посміхнулася:
— Вона не похмура, Міро. Вона просто... монолітна. Хоча, Айкано, мушу визнати: навіть найгостріший клинок потребує чохла, щоб не затупитися об повітря. Можливо, тобі варто спробувати бодай раз посміхнутися? Кажуть, це задіює менше м'язів, ніж твоя маска «я-бачу-твою-смерть».
​Айкана зупинилася і повільно перевела погляд на дівчат. Її зелені очі, схожі на отруйне лісове озеро, залишалися нерухомими.
— Ви — ентропія. Ви — білий шум, що заважає мені чути ритм світу. Ви витрачаєте дорогоцінний кисень на мовленнєві конструкції, які не несуть сенсу. Ви мене втомлюєте.
​Проте, коли вона розвернулася і попрямувала до тренувального плацу, дівчата, не змовляючись, рушили слідом. Айкана чула їхнє дихання за спиною і дивувалася власному терпінню. Будь-який інший «шум» вона б уже давно відсікла. Але цей... цей чомусь хотілося просто ігнорувати, а не знищувати.
​***
​Тренування Айкани з Вальмаром Торном було схоже на танець двох штормів. Повітря навколо них наче загусло, набрякаючи сріблястим світлом Майстрів. Хоча Айкана могла керувати мечами на відстані, примушуючи сталь літати за помахом думки, вона зневажала легкі шляхи. Для неї справжнє мистецтво полягало в дотику руки до шкіряного руків'я, у відчутті ваги леза та опору ворожої криці. Магія була лише фоном, вищою математикою бою, але серцем залишалося фехтування.
​Мірея та Флема вмостилися на краю парапету, як найбільш віддані (і найгучніші) фанатки на виставі в Ейдосі.
— Дивись, як вона пішла на вольт! — вигукнула Мірея, ледь не звалившись із кам'яної огорожі. — Це ж геніально! Вона рухається швидше, ніж мої думки про десерт.
​— Це не просто рух, Міро, — тихо додала Флема, чий аналітичний розум зараз гарячково фіксував траєкторії. — Вона прораховує інерцію Вальмара раніше, ніж він сам вирішує змінити позицію. Це не бій, це шахова партія на швидкості блискавки.
​Вальмар, витираючи піт із чола після сотого обміну ударами, хитро подивився на племінницю.
— Аю, ти застоялася в парних поєдинках зі мною. Гвардійці Гліфу почали шепотітися, що Майстер Зброї — це лише легенда, яку вигадали в Аркадії, щоб лякати неслухняних дітей. Можливо, покажеш цим залізним бочкам, що сталь кориться не лише м'язам?
***
​Гвардія Гліфу — кремезні чоловіки в масивних обладунках — зібралася навколо плацу. Їхні погляди були просякнуті густим, як дешеве пиво, скепсисом.
— Дівчисько? — пирхнув один із ветеранів, поправляючи нагрудник. — Майстер Зброї має пахнути шрамами та війною, а не квітковою росою. Вона ж розсиплеться, як сухий пергамент, якщо по ній вдарити справжнім гвардійським кулаком.
​Айкана стояла непорушно. Її обличчя було маскою байдужості. Слова воїнів не мали ваги — це були лише звукові хвилі, що розбивалися об її порожнечу. Вона не знала образи, бо не мала его, яке можна було б зачепити.
​Але в Міреї его було розміром із королівський архів.
— «Розсиплеться»?! — відьма зіскочила з парапету, і її очі миттєво стали абсолютно чорними, поглинаючи світло навколо. — Та ви, залізні недоумки з інтелектом городньої капусти! Та вона перетворить ваші хвалені обладунки на друшляки раніше, ніж ви встигнете згадати, як звати вашу матір!
​— Міро, люба, не ображай капусту, вона хоча б корисна, — Флема підійшла ближче, і її голос, зазвичай м’який, зазвучав як тонке лезо, що ковзає по горлу. — Панове гвардійці, ваша мужність, очевидно, обернено пропорційна вашій здатності мислити. Вимірювати силу кількістю металолому на тілі — це так... архаїчно. Жоден із вас не вартий навіть пилу на чоботях Айкани.
​Гвардійці обурено загукали, брязкаючи зброєю. Наперед вийшов сержант Брок — найсильніший боєць полку, чиє ім'я було синонімом непереможності в шинках Логоса.
— Якщо ці маленькі леді так впевнені в «принцесі-ляльці», то нехай вона доведе це в колі. По-справжньому. Без трюків із літаючими виделками.
​Айкана повільно вийшла вперед. Вона не дивилася на Брока. Вона дивилася на Мірею та Флему. У її грудях щось дивно здригнулося. Чому вони кричать? Чому їхні серця б'ються так швидко через слова, які не мають жодного фізичного впливу? Це було нелогічно. Це було... дратуюче.
​— Три хвилини, — коротко кинула вона, виймаючи свій меч. Його лезо блідо засяяло.
— Що? — не зрозумів Брок, готуючи свій важкий щит.
— Ти протримаєшся три хвилини. Це мій подарунок твоїй самовпевненості. Починай.
​Брок кинувся вперед із ревом, заносячи важкий меч. Айкана не використовувала магію Майстра, щоб вирвати зброю з його рук — це було б надто просто. Вона прийняла виклик на його полі.
​Поєдинок був захоплюючим і страшним водночас. Айкана рухалася так, ніби гравітація була для неї лише дружньою порадою, яку можна ігнорувати. Кожен удар Брока зустрічав не просто опір, а ідеальний перенаправлений вектор сили. Вона танцювала навколо велетня, її сталь співала, викрешуючи іскри об його щит, але сама вона залишалася невловимою.
​Рівно через три хвилини, коли Брок уже хрипів від утоми, Айкана зробила блискавичний випад. Вона не вбила його — вона просто вибила меч із його рук і притиснула своє лезо до його забрала так м’яко, ніби це був сонячний промінь.
​— Час вийшов, — холодно промовила вона.
​***
​Коли вони поверталися до палацу, Мірея та Флема буквально підстрибували від емоцій.
— Це було легендарно! — вигукувала Мірея, намагаючись зобразити рух Айкани. — Ти бачила, як у нього відвисла щелепа? Аю, ти просто... ти богиня сталі! Ми маємо це відсвяткувати! Я зараз же викраду з кухні пляшку найкращого вина Аркадії!
​Айкана йшла мовчки, але всередині неї розгорталася інша битва. Вона зупинилася в тіні високої аркади, де не було зайвих очей.
— Чому? — раптом запитала вона, перериваючи потік хвалебних слів.
— Що «чому»? — Мірея на мить замовкла, здивовано кліпаючи очима.
​— Чому ви вступили в суперечку? — Айкана подивилася на них своїми нерухомими зеленими очима. — Їхні слова були лише набором звуків. Вони не могли зашкодити моїм м’язам чи кісткам. Ви витратили стільки емоційної енергії на захист того, хто не відчуває потреби в захисті. Це нераціонально.
​Флема підійшла ближче й обережно, ледь торкаючись, поклала руку на плече Майстра Зброї.
— Бо раціональність — це для машин, Айкано. А ми — люди. І коли хтось намагається принизити того, хто нам дорогий, ми стаємо на захист. Не тому, що ти слабка — ми знаємо, що ти можеш знищити їх одним поглядом. А тому, що ти — наша.
​Айкана подивилася на свою руку, де червона нитка на зап’ясті ледь помітно пульсувала. Вона не відчувала радості. Вона не відчувала гордості. Але десь глибоко, під шарами холодної сталі, виникло дивне відчуття. Воно було схоже на тепле тертя, на зайвий вузол у структурі її світу.
​— Ви дуже галасливі, — повторила вона, але цього разу в її голосі не було звичного роздратування. Лише дивна розгубленість. — Ідіть до себе. Ви втомлюєте мій розум своєю... відданістю.
​Вона зайшла у свої покої, залишивши дівчат у коридорі. Айкана сіла на ліжко в повній темряві. Вона знала: вона вдарила Брока сильніше, ніж вимагав поєдинок, саме в той момент, коли він назвав дівчат «вискочками».
​«Це системна помилка», — подумала вона, вслухаючись у тишу. — «Або початок чогось, що неможливо відсікти жодним мечем світу».