Глава 25

​Глава 25: Кришталь та попіл
​Велика бальна зала палацу Гліфу нагадувала велетенську музичну скриньку, де кожна деталь — від важкої позолоти на високій стелі до ритмічного шурхоту шовку — була вивірена до міліметра. Повітря було густим, майже фізично відчутним: суміш аромату лілій, дорогого тютюну та ледь помітного металевого присмаку озону, що лишався після роботи ілюзійних артефактів. Над головами гостей штучне зоряне небо мерехтіло так правдоподібно, наче архітектори вкрали шматок справжньої ночі, щоб вкотре продемонструвати могутність магії Сингеї.
​Мортімер фон Кроу випрямився так, наче в його хребет вмонтували сталевий стрижень Феррумського гартування. Його обличчя, схоже на пошматований пергамент, не виражало нічого, крім крижаної гідності, коли він повів дівчат до центру зали. Поява «скандального герцога» змусила натовп розступитися, немов хвилі перед кораблем. Чутки про «затворниць» маєтку Кроу роками живили світські плітки, а після того, як Каспіан Веларіс почав дедалі частіше з’являтися біля їхніх дверей, цікавість аристократії межувала з непристойною жадібністю.
​— Герцогу фон Кроу, ви нарешті вирішили вивести своїх пташок із золотої клітки? Чи це просто демонстрація нової колекції рідкостей? — пролунав голос, холодний і сухий, наче тертя стародавніх сувоїв один об одного.
​До них наблизилася група, чия присутність змусила оточуючих миттєво замовкнути. Попереду стояв старий Маркіз Вейн-старший. Його очі нагадували вицвілу карту, на якій не залишилося місця для жалю. Поруч із ним, як ідеальне відображення молодої амбіції, стояв Еліас Вейн. Золотаве волосся, бездоганна постава і посмішка, яка здавалася щирою рівно настільки, щоб ви захотіли довіритися йому за мить до того, як він підпише ваш смертний вирок. Чинний голова Таємної канцелярії, він успадкував не лише зовнішність, а й залізну хватку свого предка. Він уже тиждень вивчав звіти Каспіана, намагаючись вирахувати «анонімного аналітика», і зараз його погляд впивався у дівчат, як голка артефактора в м'який метал.
​Для Флеми Еліас був не просто маркізом. Він був привидом із минулого, що пахнув дорогим одеколоном і зрадою. Колись їхні дідусі скріпили союз, основою якого був їх майбутній шлюб, кров’ю та підписами, але щойно стало зрозуміло, що слабке серце Флеми може не дотягнути до повноліття, Вейн-старший цинічно розірвав угоду. «Ми не купуємо зламані механізми», — сказав він тоді батькові Флеми, графу Адріану.
​Тепер старий Маркіз примружив очі, розглядаючи Флему крізь монокль. Перед ним стояла не «вмираюча дитина», а розкішна молода жінка, чия шкіра сяяла здоров’ям, а погляд був гострим, як скальпель. В голові старого миттєво заклацали шестерні — він щойно зрозумів, яку колосальну політичну вигоду втратив, вважаючи її «відпрацьованим матеріалом». В очах Еліаса ж спалахнув справжній мисливський азарт: він бачив перед собою можливість відшукати ту саму логіку, що проступала крізь звіти інквізиції.
​— Леді де Валуа, — проскрипів старий Вейн, ледь нахиливши голову. — Ви виглядаєте... значно міцнішою, ніж я мав нещастя пам’ятати. Здається, свіже повітря маєтку фон Кроу творить справжні медичні дива. Або ж ви знайшли дуже талановитого алхіміка?
​— Швидше, це творить воля до життя, Маркізе, — спокоєм відповіла Флема. Її голос був рівним, без жодної нотки образи, що вразило Еліаса більше, ніж будь-яка істерика. — Деякі речі в цьому світі виявляються набагато міцнішими за ваші попередні розрахунки.
​Раптом простір перед ними вибухнув яскравим кольором та ароматом надто солодких парфумів. Баронеса Беатріс фон Вальдштейн впорхнула в коло, ледь не збивши Флему спідницями.
​— О, Мортімере! Невже це ті самі «коштовності», про які всі гудуть? — вона обмахнулася масивним віялом, ледь не зачепивши носа Міреї. — Яка екстравагантна сукня, леді Міреє. Хоча, як на мене, такий відтінок червоного пасує лише тим, хто має... відповідний родовід. Ви ж не хочете, щоб вас переплутали з прислугою, яка розлила вино?
​Беатріс пирхнула, її світло-блакитні очі спалахнули параноїдальним блиском — вона вже вирішила, що Мірея прийшла вкрасти увагу всіх присутніх кавалерів. Мірея лише міцніше стиснула пальці в рукавичках, відчуваючи, як під тканиною пульсує татуювання, що стримувало її лють.
​Напругу, що дзвеніла в повітрі мов ришталь який от от розсипиться, розвіяла поява принцеси Елоїзи Гліфської під руку з її чоловіком, лордом Вальмаром Торном. Елоїза виглядала як порцелянова статуетка, від якої виходило дивне відчуття спокою. Мірея відчула, як її власна магічна тривога, що зазвичай виривалася іскрами, раптом вщухла під лагідним емпатичним поглядом принцеси. Вальмар же був її повною протилежністю: високий, шрамований Майстер Меча, чиє сріблясте сяйво сили ледь помітно тремтіло навколо тіла.
​— Не звертайте уваги на юнацьку гарячковість баронеси, — голос Вальмара був низьким, як гуркіт далекої грози. — У цьому залі забагато фальшивого блиску, але я бачу справжню сталь у ваших очах, леді.
— Ви сьогодні — гості мого племінника, — прошепотіла принцеса. — Гліф буває жорстоким до краси, але поки ми тут, ви під нашою опікою.
​Після короткої та напруженої сутички з баронесою Беатріс, принцеса Елоїза м’яко взяла Мірею за лікоть. Її емпатичний дар, здавалося, витягував роздратування з повітря, замінюючи його прохолодою весняного ранку.
​— Ходімо, дорогі мої, — тихо промовила Елоїза, ведучи їх повіддаль від капризної баронеси. — Є людина, чия думка в цьому залі важить більше, ніж тисяча доносів Беатріс.
​Вони зупинилися біля високого чоловіка, який стояв трохи осторонь від загального вихору веселощів. Принц Алістер Гліфський, якого близьке коло називало просто Ал, виглядав так, наче тримав на своїх плечах невидиме склепіння всього палацу. Його глибокі сірі очі кольору штормового неба над архівами втомлено, але прямо сканували натовп. Поруч із ним Еліас Вейн та Каспіан Веларіс виглядали як два крила одного грізного птаха — «тіньовий зір» та «караючий меч».
​— Алістере, — Елоїза лагідно всміхнулася племіннику. — Дозволь представити тобі вихованок герцога фон Кроу. Леді Флема де Валуа та леді Мірея.
​Алістер повільно перевів погляд на дівчат. У його поставі не було аристократичної легковажності — лише чистий, майже суворий обов’язок. Він коротко кивнув Еліасу, який щойно закінчив щось шепотіти йому на вухо, і зосередився на Міреї.
​— Леді Міреє, — голос принца був низьким і зваженим. — Каспіан надав мені три звіти щодо вашої... специфічної активності в маєтку. Еліас, у свою чергу, додав кілька коментарів щодо вашого походження.
​Мірея випнула підборіддя, готова до чергової лекції про «небезпеку стихій», але Алістер підняв руку, зупиняючи її захисну реакцію.
​— Але я звик судити про людей за їхніми вчинками, а не за чутками чи звітами підлеглих. Ваша дисципліна в Гліфі буде вашим найкращим адвокатом. Або найсуворішим суддею.
​Мірея відчула до нього мимовільну повагу. Цього чоловіка неможливо було купити чи залякати — він був «справедливим молотом» цієї держави.
​— Сподіваюся, ваша справедливість поширюється і на тих, хто намагається спровокувати нас прямо в цій залі, Ваша Високосте, — відповіла Мірея, кинувши короткий погляд у бік Беатріс.
​Алістер ледь помітно смикнув кутиком губ. Це не була посмішка, радше визнання її сміливості.
— Беатріс — це шум, леді. А я віддаю перевагу тиші, в якій чути правду.
​В цей момент оркестр розпочав урочистий вальс. Алістер, виконуючи обов’язок господаря балу, витончено схилився перед Міреєю.
​— Дозвольте мені мати честь першим показати вам, як звучить паркет Гліфу?
​Цей жест змусив залу на мить заніміти. Принц, Спадкоємець Гліфу, особисто відкриває бал із «затворницею» Кроу. Каспіан Веларіс, що стояв за спиною принца, зблід, а Еліас Вейн примружив очі, наче вже вписував цей епізод у таємний реєстр Канцелярії як підтвердження небезпечної ваги цієї дівчини.
***
Перший танець Флеми став дуеллю. Її вів Еліас Вейн.
— Мій дідусь зараз вираховує вартість ваших земель, Флемо, — прошепотів він, і його рука на її талії була надто владною. — Як голова Канцелярії, я б порадив вам бути обачнішою. Ваше одужання виглядає надто... магічним.
​— Я не вигода і не об'єкт вашого розслідування, Еліасе, — відрізала Флема.
​Мірея поки кружляла з принцем Алістером, відчувала на собі погляд Каспіана, який, здавалося, пропалював дірку в її сукні. Щойно принц повернув її до Мортімера, Каспіан виник поруч, наче тінь, і буквально перехопив її для наступного танцю. Він став її «тіньовим слідчим», даючи розгромну характеристику кожному, хто хоча б подивився в її бік.
​— Цей барон програв у карти маєток. Наступний — граф Де Валь, у нього три догани за порушення етики. А цей... Міреє, у нього в кишені прихований амулет привороту. Не смій давати йому руку, я відчуваю його брудні частоти.
​— Лорде Веларіс, ви заважаєте мені насолоджуватися світським життям! — шипіла Мірея, роблячи черговий реверанс.
— Я виконую обов'язки головного слідчого інквізиції, леді. Захищаю громадян від... сумнівних контактів. Особливо тих, хто не вміє стримувати свій вогонь.
***
Піввечора таких тортур виснажили дівчат. 
​Коли черговий вальс завершився, Мірея та Флема зустрілися поглядами. Їм не потрібні були слова: тиск корсетів, липкі погляди Вейнів та виснажливий нагляд Каспіана стали нестерпними. Скориставшись моментом, коли Веларіс відволікся на рапорт гвардійця, а принц Алістер заглибився в бесіду з Вейном-старшим, дівчата вислизнули крізь високі скляні двері в ніч.
​Сад зустрів їх прохолодою, що пахла нічними фіалками та вологою землею. Тут, далеко від золотого сяйва ламп, Гліф здавався іншим — справжнім.
​— О боги, я думала, що моє терпіння лусне швидше за шнурівку баронеси Беатріс, — Мірея з насолодою вдихнула нічне повітря, скидаючи з плечей напругу. — Цей зал нагадує мені виставку хижаків, де кожен чекає, поки ти спіткнешся.
​— Еліас став професійним мисливцем, — тихіше додала Флема, поправляючи поділ сукні. — Він не просто танцює, він проводить інвентаризацію мого минулого. Знаєш, про що я подумала?
​— Про Теріана? — Мірея зупинилася, дивлячись на зорі. — Я теж. Тут, серед цього зміїного кубла, мені бракує його прямоти. Цікаво, як він там? Сподіваюся, він хоча б вечеряв сьогодні.
​— Мені б теж хотілося знати, як у нього справи, — зітхнула Флема. — Шкода, що ми не маємо жодного способу зв’язатися з ним. У Гліфі ти наче на безлюдному острові.
​— Нам потрібен артефакт зв’язку, — Мірея азартно блиснула очима в темряві. — Флемо, ти ж геній схем. Якби ми взяли пару кристалів Реліктії та налаштували їх на спільний резонанс... Ми могли б створити щось портативне. Щоб просто почути його голос, коли стає зовсім кепсько.
​— Теоретично, якщо використати срібну нитку як провідник... — почала Флема, захоплено креслячи пальцем у повітрі схему, але її голос обірвався.
​Різкий звук розірвав тишу саду — хрускіт гілок та придушений чоловічий рик. Дівчата миттєво пригнулися за густими кущами троянд біля старого фонтану.
​У густих тінях вони розгледіли силуети: чоловік у важкому сукні намагався закрити собою жінку в летючій світлій сукні. Нападників було троє, і вони діяли професійно. Один із них тримав у руці дивний предмет, що випромінював пульсуюче сіре марево — блокуючий артефакт. Чоловік біля фонтану, попри свою потужну статуру, виглядав дезорієнтованим; його рухи, зазвичай чіткі, стали важкими, наче срібляста сила Майстра, що мала б захистити його, була закована в невидимі кайдани.
​Вбивця заніс кинджал. Він не потребував магії — вистачило б одного точного удару по беззахисному Майстру.
​— Стійте! — крикнула Флема.
​Вбивці не зреагували, але Мірея діяла швидше. У неї не було зброї, але на шиї висіло намисто з перлів — подарунок Мортімера. Вона різко рвонула нитку, і перлини розсипалися, застигаючи в її долоні.
​Мірея не шепотіла заклять — вона просто дозволила своєму гніву та вогню, що завжди кипів усередині, виплеснутися назовні. Вона стиснула кулак, і перлини в її руці спалахнули сліпучим багряним вогнем. Повітряна хвиля, породжена чистою стихійною силою, підхопила розпечені сфери і жбурнула їх у нападників.
​Вибух магії створив навколо незнайомців палаючий щит, відкидаючи вбивць назад. Один із нападників випустив блокуючий артефакт, і той з дзвоном покотився по гравію. Відчувши, що ефект блокади зникає, а на звук вибуху вже біжить гвардія на чолі з Каспіаном, вбивці миттєво розчинилися в тінях.
​Мірея важко дихала, дивлячись на свої обпечені долоні. Вона бачила лише силуети врятованих, які завмерли в тіні верб, не вірячи своїм очам.
​— Тікаємо, — коротко кинула Флема, хапаючи подругу за руку. — Тепер нам точно буде про що розповісти Теріану. Якщо виживемо після того, як Каспіан побачить твої руки.