Глава 13

Глава 13: Резонанс трьох сердець
Навчання у Магістра Барнабі було схоже на спробу приборкати торнадо за допомогою десертної ложки. Він не визнавав підручників.
​— Теорія — це те, що ми пишемо, коли практика вибухнула в нас перед носом! — вигукував він, підкидаючи в повітря розпечену деталь. — Міро, іскру! Не таку лагідну, а таку, наче ти хочеш вибити зуби долі!
​Мірея, замурзана сажею, з розпатланими кучерями, що стояли дибки від статичної електрики, гарчала, але концентрувала силу. Поруч, на безпечній відстані, сиділа Флема. Вона зберігала бездоганний вигляд: її сукня кольору слонової кістки була ідеально чистою, а на колінах лежав величезний записник.
​— Магістре, якщо ви додасте туди ще й мідну спіраль, резонанс вийде за межі третього контуру, — спокійно зауважила Флема, не підводячи очей від розрахунків. — І тоді наступна кава, яку ми спробуємо зварити цим «артефактом», перетворить кухню на басейн із рідким азотом.
​— Дівчинко, ти зануда! — Барнабі реготав. — Але ти права. Міро, слухай мізки, а роби серцем!
​Мортімер часто спостерігав за цим хаосом з порога, схрестивши руки на грудях.
— Барнабі, я сподіваюся, ти застрахував свої окуляри, — кидав він саркастично, коли черговий експеримент закінчувався тим, що всі предмети в кімнаті починали левітувати на висоті десяти сантиметрів. — Бо якщо моя вихованиця знову перетворить столове срібло на стадо механічних тарганів, я вирахую це з твого гонорару.
Так протікали тижні, а за ними місяці.
Майстерня в підвалі більше не належала лише Мортімеру. Тепер це був замок трьох молодих «заколотників». Стіни були завішані кресленнями Флеми, підлога всіяна обрізками металу Теріана, а стеля... стеля була вкрита плямами від експериментів Міреї, які зазвичай закінчувалися коротким замиканням.
— Це не працює! Це просто шматок мертвого заліза! — Мірея з силою жбурнула щипці на верстак. Її обличчя було в сажі, а на щоці виднівся свіжий слід від магічного опіку.
​Вона вже три години намагалася вплести іскру Повітря у мідний каркас, але метал просто плавився, не витримуючи її емоційного напору.
​— Звісно, не працює, бо ти намагаєшся запхати бурю в чайну ложку, — пролунав спокійний, майже розважливий голос із протилежного кута майстерні.
​Це був Теріан Талвін. Син магістра Барнабі був повною протилежністю своєму вибуховому батькові. Охайний, у чистому фартуху, з одним-єдиним моноклем, він виглядав як ювелір серед ковалів. Поки Барнабі бігав навколо з криками «Додай більше вогню!», Теріан методично вимірював кути вигину кожної деталі.
​— Тобі не вистачає терпіння, Міро, — додав він, підходячи ближче. Його руки були ідеально чистими, а рухи — вивіреними. — Ти б’єш магією, як молотом. А артефакт — це павутина. Ти маєш не штовхати силу, а дозволити їй затекти в пази.
​— Легко тобі казати, «холоднокровний»! — огризнулася Мірея, але її очі наповнилися сльозами безсилля. — У мене всередині все горить. Коли я думаю про Флему, про те, як вона задихається під час шторму... я не можу бути спокійною!
​Теріан на мить зупинився. Його погляд пом’якшав.
— Саме тому ми працюємо разом. Ти даєш життя, а я даю форму. Давай ще раз. Я тримаю каркас своїм «ізолятором», а ти вводиш іскру. Повільно. Як дихання. Міро, ти знову це робиш! Ти намагаєшся «вбити» іскру в гніздо артефакту, як цвях у дошку.
​— А як мені інакше?! — Мірея розвернулася, витираючи сажу з лоба. Її каштанові кучері після чергового спалаху статичної магії стирчали в різні боки. — Вона не тримається! Вона вислизає, як жива змія!
​— Бо ти даєш їй гнів, — спокійно подала голос Флема, не піднімаючи очей від величезної книги розрахунків. Вона сиділа на безпечній відстані, і її золотиста коса була ідеально заплетена — разючий контраст із розпатланою Мірою. — Згідно з формулою опору, твій емоційний фон зараз на тридцять одиниць перевищує міцність сплаву Ферруму. Ти просто випалюєш внутрішню різьбу.
​— Дівчинка права! — Барнабі Талвін вискочив з-за купи шестерень, як чортик із табакерки. — Міро, дитинко, ти — вогонь. Теріан — сталь. Ти маєш стати плинною, як вода, щоб заповнити порожнечу в його металі. Теріане, сину, досить бути занудою! Підлаштуй кріплення під її пульс, а не під підручник!
​Це був їхній перший справжній урок тандему. Теріан, який звик до математичної точності, і Мірея, яка діяла інстинктом, мали знайти спільний ритм.
​— Давай ще раз, — Теріан підійшов ближче. Його руки були прохолодними, коли він поклав їх поверх рук Міреї, що стискали заготовку. — Я буду «заземленням». Випускай силу не поштовхом, а струмом. Повільно.
​Мірея заплющила чорні очі. Вона відчула холод Теріана — його тіло артефактора справді працювало як ізолятор. Це дозволило їй сфокусувати іскру. Вона відчула, як сила вперше не вибухнула, а м’яко «лягла» в пази, які підготував Теріан.
​— Вийшло... — прошепотіла вона, дивлячись, як метал почав світитися м’яким блакитним світлом.
​— Тільки не дихай на нього! — вигукнув Теріан, і вони обидва вперше разом засміялися, дивлячись на плід своєї спільної праці.
У дверях з’явилася висока постать Мортімера. Він спостерігав за цією сценою кілька хвилин, перш ніж подати голос. Його тростина сухо стукнула об підлогу.
​— Я бачу, підлога все ще на місці, а дах не полетів у бік Оріона. Це прогрес, Барнабі, — промовив герцог, розглядаючи обпалений куток майстерні.
​— Морті! Дивись! Вони це зробили! — Барнабі підскочив до друга, розмахуючи руками. — Твій «соціальний вибух» і мій «зануда-син» створили резонанс! Це ж нова сторінка в історії!
​Мортімер підійшов до верстака і глянув на Мірею. Вона виглядала виснаженою, але щасливою.
— Міреє, твоя зачіска нагадує перелякану сову, — сухо зауважив він. — І якщо ти ще раз використаєш мої найкращі срібні ложки для перевірки теплопровідності, я змушу тебе власноруч викувати новий набір.
​Мірея засміялася. Вона вже знала: за цими шпильками ховається гордість.
— Обов’язково, опікуне. І вони будуть літати за вами по всьому кабінету.
​Наступні місяці були наповнені «веселими катастрофами». Одного разу вони випадково створили лампу, яка замість світла виробляла гравітаційні хвилі, і весь посуд на кухні почав повільно плавати під стелею. Гільда Варк тоді три дні ганялася за Міреєю з мокрим рушником, вимагаючи «повернути тарілки на землю».
​Мортімер іноді заходив до них. Він стояв у тіні дверей, спостерігаючи за цим «злагодженим хаосом».
— Я сподіваюся, ви не плануєте перетворити мій маєток на літаючий острів Реліктії, — сухо кинув він одного разу, коли Мірея та Теріан намагалися приборкати «стрибаючий» годинник. — Бо податки на нерухомість у повітрі значно вищі.
​Але за цим сарказмом Міра вже бачила тепло. Мортімер не заважав. Він дозволяв їм помилятися.
***
Фіналом двох років експериментів стала каблучка. Вона була витонченою, з білого золота, інкрустована крихітним сапфіром, який, здавалося, дихав. Це не був звичайний артефакт. Це був симбіоз: Флема дала йому логічну структуру своїх знань, Барнабі — надійність механізму, а Мірея — частинку своєї душі, іскру Води та Повітря, що м’яко коригували стан носія.
​Коли Флема одягла її, вона вперше за все життя відчула не просто полегшення, а силу. Вона встала з крісла, і її кроки були впевненими. Каблучка тихо завібрувала, підлаштовуючи кровообіг під ритм руху.
— Я... я можу йти до бібліотеки сама? — прошепотіла Флема, дивлячись на Мірею з неймовірною надією.
— Ти можеш йти куди завгодно, Емо, — усміхнулася Міра, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок. — Тепер ти вільна.
Того вечора Мірея зачекала, поки в маєтку запанує тиша. Вона піднялася до кабінету Мортімера. Герцог сидів біля каміна, переглядаючи звіти з Гліфу. На його обличчі залягли глибокі тіні втоми.
​Мірея підійшла і мовчки поклала перед ним коробочку з темного дерева. Усередині на оксамиті лежав масивний перстень із холодного чорного металу.
​​— Що це? Податок за розбиті вікна в підвалі? — Мортімер підняв брову.
— Це для вас, — Міра завагалася, її голос став тихішим. — Ми з Теріаном працювали над цим паралельно. Це «сплячий вартівник».
​Мортімер повільно взяв перстень. Він відчував у ньому неймовірну щільність енергії — але вона не кололася, а наче гріла.
— Вона не активна, — швидко додала Мірея, відвертаючись до вікна, щоб він не бачив її переживань. — Вона прокинеться лише у випадку загрози вашому життю. Ви ж знаєте... мені зовсім не хочеться знову проходити через паперову тяганину з пошуком нового опікуна. Це було б... дуже непрактично.
​Мортімер дивився на перстень, а потім на напружену спину дівчини. Він бачив, як тремтять її плечі. Весь цей «прагматизм» був лише крихким льодом, за яким ховалася відчайдушна відданість дитини, яка нарешті знайшла дім.
​Він повільно надів каблучку. Вона сіла ідеально.
— Дякую, Міро, — тихо промовив він. — Обіцяю, я буду дуже обережним, щоб не змушувати тебе займатися бюрократією.
​Міра шмигнула носом, видала щось схоже на «хмф» і майже вибігла з кабінету. А Мортімер залишився сидіти, дивлячись на вогонь. Він відчував, як на пальці ледь помітно пульсує іскра — маленька частка серця відьми, яка тепер назавжди була вплетена в його захист.