Глава 11

Глава 11: Крихкий лід і гарячий чай
​Минуло два роки. Холодна війна в маєтку фон Кроу перетворилася на озброєний нейтралітет. Дівчата підросли: Мірея навчилася не спалювати штори, коли сердиться (тепер вона лише змушувала їх ледь помітно тліти), а Флема стала справжньою грозою домашньої бухгалтерії, наводячи жах на Каспара своїми перевірками рахунків за овес.
​Але справжньої довіри не було. Мортімер залишався для них суворим тюремником, а вони для нього — двома стихійними лихами в спідницях.
​Все змінилося однієї лютневої ночі, коли на Гліф обрушився «Срібний шторм» — рідкісна магічна завірюха, що висмоктує тепло навіть із каменю.
​То був вечір, коли Флема знову злягла. Хвороба, що дрімала в її тендітному тілі, прокинулася від різкого перепаду магічного фону. Мірея сиділа біля ліжка подруги, відчуваючи, як її власна іскра Вогню безсило пульсує під шкірою. Вона намагалася зігріти Флему, але магія стихій була занадто дикою для тонких судин дівчини.
​— Тобі потрібен артефакт «Серце Аркадії», — прошепотіла Міра, стискаючи холодні пальці Еми. — Але він у кабінеті Мортімера, під сімома замками.
​— Не треба... — прохрипіла Флема. — Він не дозволить. Це державна цінність.
​Мірея не слухала. Вона вилетіла з кімнати, розпатлана, з очима, що горіли чорним полум’ям відчаю. Вона збиралася вибити двері кабінету, спалити замки — зробити все, щоб врятувати свою єдину сім'ю.
​Але двері кабінету були відчинені.
​Мортімер стояв біля столу. На ньому не було звичного суворого сюртука — лише тонка сорочка, а рукави були закочені. Його руки, зазвичай нерухомі, тепер швидко й вправно маніпулювали крихітними деталями якогось механізму. Поруч на столі лежало те саме «Серце Аркадії», але розібране.
​— Ви... ви його зламали? — вигукнула Міра, готуючись до атаки.
​Мортімер навіть не повернув голови.
— Я його налаштовую, — коротко кинув він. — Стандартна пульсація артефакту занадто груба для серця Флеми. Вона витримає лише 12 коливань на хвилину, а не 20. Якщо я помилюся на міліметр — магія вибухне прямо в її грудях.
​Міра завмерла. Вона вперше бачила Мортімера таким: з краплями поту на чолі, з напруженими плечима. Він не був скелею. Він був опікуном, який боровся за життя дитини так само відчайдушно, як і вона.
​— Потримай лінзу, — наказав він. Не попросив — саме наказав. — І спрямуй крихітну, найменшу іскру вогню на цей контакт. Мені потрібно розігріти припой, але мої пальці занадто старі для такої тонкої магії.
​Мірея підійшла. Її руки тремтіли.
— Я можу все спалити...
— Не спалиш, — спокійно відповів він. — Я вірю твоїй силі більше, ніж ти сама.
​Наступні три години вони працювали в повній тиші. Чорноока відьма та старий педант Гліфа схилилися над крихітним золотим механізмом. Міра вперше відчула, що магія — це не тільки зброя чи протест. Це інструмент творення, якщо він у правильних руках.
​Коли останній гвинтик став на місце, артефакт спалахнув м'яким, теплим зеленим світлом.
​Флема заснула через десять хвилин після того, як Мортімер власноруч закріпив амулет на її шиї. Дихання дівчинки вирівнялося, а щоки набули рожевого відтінку.
​Мортімер і Мірея вийшли на кухню. Була третя година ночі. Гільда вже давно спала, тож герцог сам дістав чайник.
​— Ви знали, що вона захворіє, — сказала Міра, дивлячись, як він незграбно заварює чай. — Ви готували цей артефакт заздалегідь.
​— Я знав графік штормів, — Мортімер поставив перед нею чашку. — І я знав, що Адріан ніколи б не пробачив мені, якби я дозволив його доньці згаснути.
​Він сів навпроти. У тьмяному світлі свічки він виглядав дуже старим і втомленим.
— Міреє, я не Адріан. Я не вмію посміхатися і розповідати казки. Я вмію лише будувати стіни, щоб захистити те, що мені дороге. Ви з Флемою тепер — частина цієї фортеці.
​Міра подивилася на свою чашку, потім на його втомлені очі. Вона зрозуміла: його суворість була не в’язницею, а бронею. Його розклади, його правила, його покарання — це була його мова любові. Він не вчив їх підкорятися; він вчив їх виживати в світі, який боявся їх обох.
​— Чай занадто міцний, — буркнула вона, але вперше за два роки зробила ковток без виклику. — І ви неправильно засипали заварку.
​— То навчи мене, — Мортімер ледь помітно посміхнувся кутиками губ. — У нас попереду ще багато років, щоб ти могла навчити мене бодай чомусь, окрім параграфів закону.
​Тієї ночі війна закінчилася. Вони не обійнялися — у Гліфі це було не прийнято. Але коли Мірея йшла до своєї кімнати, вона вперше не обернулася, щоб перевірити, чи не зачинені двері на ключ. Вона знала: за її спиною стоїть людина, яка не дасть світові її скривдити.
​Так вони стали сім'єю. Дуже дивною, небезпечною та саркастичною сім'єю фон Кроу.