Глава 8

Глава 8: Стерв'ятники в саду
​Той день у Гліфі був неприродно тихим, наче саме повітря застигло в очікуванні лиха. Граф Адріан пішов на службу в Управління рано-вранці, поцілувавши Ему в чоло і жартома поскубавши Міру за її вічно розпатлані кучері. Він обіцяв повернутися до вечері з новими сувоями. Але замість нього на порозі з’явився капітан Маркус. Його парадний мундир був у в'їдливому пилу, а зазвичай гострі очі законника здавалися випаленими зсередини.
​Коли пролунали короткі, як постріл, слова «загинув при виконанні під час магічного викиду в архівах», світ для дванадцятирічних дівчат розколовся. Ема не кричала — вона просто почала повільно падати, і Міра підхопила її за мить до того, як її коліна торкнулися холодної підлоги холу.
***
​Тиждень після похорону злився в одну суцільну чорну пляму. Дівчата зачинилися в кімнаті Флеми. Міра майже не спала; вона сиділа на підлозі біля ліжка, тримаючи подругу за руку, і відчувала, як срібні нитки життя Флеми знову стають тонкими, як павутина, від горя.
— Він не повернеться, Міро, — прошепотіла Флема на сьомий день. Вона виглядала як скляна фігурка, що ось-ось розсиплеться.
— Знаю, — голос Міри був хрипким. — Але ми тут. І він залишив цей дім нам.
***
Проте «стерв'ятники» Гліфу не забарилися. Вже за десять днів маєток де Валуа заповнили родичі, про існування яких дівчата раніше чули лише в нудних генеалогічних звітах.
​Обідня зала, де раніше панували тиша й тепло, тепер нагадувала ринок. Тітка Клатильда з обличчям, застиглим у масці фальшивої скорботи, дядько Жорж, що постійно протирав запотілі окуляри, кузен Бертран — картяр із масними очима, та вдова Октавія, яка притащила з собою шість скринь і трьох переляканих слуг.
​— Опікунство має належати мені! — верещала Клатильда, розмахуючи віялом перед носом юриста. — Я — пряма лінія по материнській частині. Бідна Ема потребує жіночої руки, а не твоїх боргових розписок, Жоржу!
​— Твоя «жіноча рука» оббере її до нитки за перший місяць! — гаркнув Жорж, стукаючи кулаком по столу. — Адріан довіряв мені фінансові справи. Я — єдиний, хто врятує цей дім від банкрутства!
​— Яке банкрутство? — втрутилася Октавія, тонко всміхаючись. — Тут самих лише артефактів у кабінеті на три статки Ферруму. Я переїжджаю в гостьове крило сьогодні ж. Це питання безпеки дитини!
​Бертран просто мовчки відкоркував колекційне вино Адріана і ноги поклав на оксамитовий стілець.
— Сперечайтеся скільки хочете. Поки ви ділите дівчинку, я забираю право на бібліотеку. Кажуть, там є сувої, які на чорному ринку Логосу важать як золото.
— Бідна, хвора дитина, — причитала Клатильда, звертаючись до юристів. — Їй потрібна справжня родина. А цю... вуличну дівчину... — вона гидливо висловилась про Міру, — негайно відправити до притулку для важких підлітків. Її магія — це загроза репутації нашого роду.
Міра та Ема стояли в тіні дверного отвору, слухаючи цю гризню. Ема відчувала, як тремтить рука Міри, а в її душі піднімається лють.
​Того вечора, коли родичі внизу вже ділили срібні ложки, Флема підвелася на ліжку. Її очі більше не були затуманені сльозами — у них запалав холодний вогонь інтелекту Адріана.
— Міро, принеси карту будинку і список майна, який вони склали.
— Що ми будемо робити? — Міра стиснула кулаки, і на кінчиках її пальців проскочили іскри.
— Ми не дамо їм нас розлучити. Якщо вони хочуть театр — ми дамо їм виставу, яку вони запам’ятають до кінця життя.
​Наступні два тижні маєток перетворився на пастку. Ема розраховувала слабкості, а Міра втілювала їх у життя з ювелірною точністю «чорної відьми».
​Першим здався Бертран. Щоразу, коли він намагався винести книгу з бібліотеки, двері самі собою зачинялися на замок, а з полиць вилітали старі атласи, боляче лупцюючи його по пальцях. Однієї ночі він вирішив зіграти в карти сам із собою в кабінеті графа. Міра, використовуючи магію Повітря, змусила невидимого гравця піднімати ставки. Щоразу, коли Бертран брав карту, вона перетворювалася на чорний попіл у його руках, а в кімнаті лунав крижаний сміх Адріана. Кузен вилетів із кімнати в одній спідній білизні, кричачи, що граф повернувся за своїм вином.
​Жорж став жертвою «фінансового полтергейсту». Кожен документ, який він намагався підписати як «тимчасовий опікун», миттєво вкривався плямами чорного чорнила, що складалися в напис: «Злодій». Під час вечері його стілець почав повільно підніматися в повітря, поки Жорж не опинився притиснутим до стелі під регіт Міри, яка «випадково» розлила суп на килим прямо під ним.
​Але найвитонченіше дівчата обійшлися з Клатильдою та Октавією.
Коли жінки почали сперечатися за намисто покійної дружини графа, тягнучи його в різні боки, Міра змусила прикрасу «ожити». Перли розсипалися і перетворилися на крихітні крижані кульки, що почали нещадно жалити жінок за щиколотки.
​Найстрашнішим став «інцидент із дзеркалом». Клатильда приміряла сукню в спальні, коли відображення раптом перестало повторювати її рухи. Воно повільно повернулося спиною, а потім знову розвернулося — але вже з обличчям Міри, чиї очі палали вугільним вогнем. Дзеркало тріснуло на тисячу дрібних шматочків, і кожна тріщина прошепотіла голосом Адріана: «Геть із мого дому».
​— Це місце прокляте! Тут оселився дух помсти! — кричала Клатильда наступного ранку, особисто тягнучи валізи до екіпажу. Октавія бігла за нею, забувши про свої шість скринь.
​— Який дух? — спокійно запитала Ема, сидячи в кріслі в порожньому холі. — Ви, мабуть, просто перевтомилися від... власної жадібності. У Гліфі кажуть, що це викликає галюцинації.
​Коли останній екіпаж із родичами зник за воротами, дівчата залишилися самі. Вони перемогли, але обидві розуміли: це лише початок. Маєток був пустим, гроші Адріана були під замком юристів, а вони були двома сиротами в холодному королівстві.
​Саме в цей момент, коли Міра збиралася загасити останню свічку, у двері постукали. Це не був нахабний стукіт родичів. Це був розмірений, важкий удар, від якого здригнулися самі стіни. На порозі стояв герцог Мортімер фон Кроу.
​