Глава 5

​Глава 5: Тимчасовий прихисток
​Нічний Гліф за межами відділку здавався Міреї іншим світом. Карета графа де Валуа м’яко погойдувалася на бруківці, а магічні ліхтарі, заправлені слабким концентратом ефіру, креслили на кам’яних стінах довгі, химерні тіні. Міра втиснулася в куток м'якого сидіння, відчуваючи себе чужою серед цієї аристократичної тиші.
​— Це мій дім, — тихо сказав Адріан, коли екіпаж зупинився перед двоповерховим маєтком, фасади якого були оповиті густим плющем, що вбирав нічну вологу. — Поки що ти залишишся тут. У відділку під наглядом артефактів-детекторів тобі не місце, а мені потрібен час, щоб розібратися з твоїми паперами в архівах. Ти розумієш? Тимчасово.
​Мірея лише кивнула, міцніше стиснувши краї своєї брудної, пошматованої сукні. «Тимчасово» — це слово було її єдиним постійним супутником. Тимчасові обіди, тимчасові кутки в закинутих підвалах, тимчасові люди, які відверталися, щойно помічали колір її очей. Вона не чекала більшого від цього чоловіка.
​Всередині дім зустрів їх затишним теплом та запахом розігрітого бджолиного воску. Стара економка Гільда, побачивши замурзану дитину з вугільними очима, сплеснула руками і вже відкрила рота, щоб щось вигукнути, але один суворий, застережливий погляд графа змусив її мовчки податися на кухню за теплим молоком.
​— Ходімо, — Адріан повів її на другий поверх, де підлога була встелена м'якими килимами з Аркадії, що поглинали кожен звук. — Моя донька, Флема, ще не спить. Вона... вона рідко бачить інших дітей через свою хворобу.
​Коли двері до дитячої кімнати відчинилися, Мірея завмерла на порозі. Кімната була схожа на магічне паперове королівство: всюди стоси книжок, географічних сувоїв та креслень, які зазвичай вивчають в Академії. Посеред ліжка, підклавши під спину купу подушок, сиділа дівчинка. Вона була такою тонкою і блідою, що здавалася зробленою з крихкого інею, а її золотисте волосся тьмяно світилося в напівтемряві, відбиваючи світло магічної лампи.
​— Тату? Ти пізно, — голос Еми був слабким, переривчастим, але в ньому миттєво спалахнула іскра цікавості, щойно вона помітила постать за спиною батька. — Хто це з тобою?
​Міра зробила крок уперед, войовниче насупившись. Вона виглядала як дике кошеня, що випадково забрело в дорогу порцелянову крамницю. Її чорні очі з викликом вивчали білявку.
​— Це Мірея. Вона погостює у нас кілька днів, — обережно пояснив Адріан, підходячи до доньки, щоб торкнутися її гарячого від лихоманки чола.
​— У неї очі, як розлите чорнило в моїх чорнильницях, — прошепотіла Ема, не відриваючи завороженого погляду від гості. — Ти відьма, так? У моїх книжках з історії Гліфу пише, що відьми приходять вночі, щоб принести сни або змінити течію зірок.
​— Я не приношу сни, — відрізала Міра, міцно ставши на ноги. — І я тут не назавжди. Твій батько просто не знав, у яку камеру мене запхати, щоб я не спалила йому всю дільницю своїм «норовом».
​Адріан зітхнув, збираючись пом'якшити слова Міри, але Ема раптом... усміхнулася. Такою щирою і чистою посмішкою, якої Міра не зустрічала за всі роки своїх блукань.
​— Спалити дільницю? Це звучить набагато цікавіше, ніж слухати, як звітують архіви. Там завжди так нудно, коли я приходжу до тата на роботу.
​Ема незграбно поворухнулася, намагаючись підсунутися ближче, але її рука здригнулася від раптового слабкості, і важка книга зі стосом малюнків зісковзнула з ліжка прямо до ніг Міреї. Міра автоматично підняла її. На обкладинці були витиснені складні символи — мова Гліфу, яку вона бачила лише на стінах престижних кварталів.
​— Ти вмієш це читати? — підозріло запитала Мірея, простягаючи книгу назад.
​— Вмію. Але іноді літери танцюють через втому, — Ема на мить згасла, дивлячись на свої слабкі, майже прозорі пальці. — Мої ноги не завжди слухаються мене, тож у мене забагато часу на вивчення сувоїв. А що вмієш ти? Крім того, щоб бути такою сердитою на весь світ?
​Міра відчула, як її внутрішня напруга — та сама «іскра», що завжди була готова вибухнути — раптом почала стихати. Вона вперше побачила нитки життя навколо Еми: вони були яскраво-сріблястими, але такими тоненькими, що здавалося, їх може розірвати найменший подих вітру.
​— Вмію виживати там, де інші здаються, — буркнула Міра. Вона підійшла ближче і сіла на самий край ліжка, тримаючись подалі від білосніжної ковдри, щоб не залишити на ній слідів вуличної сажі. — І вмію робити вогники, які гріють, але не обпікають. Хочеш побачити?
​— Дуже! — очі Еми спалахнули справжнім, живим вогнем захоплення.
​Адріан, який досі стояв біля дверей, зрозумів, що в цей момент він тут зайвий. Він тихо вийшов, прикривши двері, і ще довго чув з-за них приглушений шепіт: один голос був гострим і швидким, а інший — тихим, але сповненим такої надії, яку не зможе описати жоден сувій Гліфу.