Глава 4

​Глава 4: Право на захист
​Відділок Гліфської служби правопорядку посеред нічі нагадував розтривожений вулик. Пахло розлитим чорнилом, важким сургучем державних печаток і магічним озоном від артефактів-охоронців, що тихо гули в кутках, скануючи кожного зустрічного на наявність несанкціонованої магії. Для графа Адріана де Валуа цей запах був звичним, але сьогодні він відчував лише гіркуту.
​Він був людиною, яка звикла будувати мости там, де інші бачили прірви бюрократії Гліфу. Як голова служби, він знав: закон — це хребет нашого королівства, але без милосердя цей хребет перетворюється на кайдани, що душать живих.
​Адріан три години вивчав архіви, розсилав запити в ковени та закриті притулки Гліфу, сподіваючись на помилку в записах. Але відповідь приходила однакова, наче вирок: ніхто не шукав дівчинку з чорними очима. Столичний відьомський ковен офіційно підтвердив «видалення зі списків обдарованих», а притулки просто мовчали, наче її ніколи не існувало. Від неї відмовилися всі. У системі Гліфу, де кожен мешканець мав бути облікований, вона стала живою «білою плямою».
​Дивлячись на маленьку постать, що сиділа на жорсткій дерев'яній лаві поруч із камерами, де під магічними замками тримали небезпечних злочинців, граф відчув, як стискається серце. Вона не плакала. Інші дванадцятеро врятованих дітей уже давно були в обіймах заплаканих батьків, а ця дитина сиділа рівно, міцно стиснувши кулаки. У цьому жесті, у цьому впертому погляді він раптом побачив свою Ему — таку ж тендітну, прикуту магічним виснаженням до ліжка, але з такою ж незламною волею до життя.
​— Адріане, ти з’їхав з глузду? — почувся різкий шепіт за його спиною.
​Це був капітан Маркус, його старий соратник. Він кивнув у бік Міри, і в його очах читався неприхований острах, характерний для кожного мешканця Гліфу, вихованого на міфах про «чорне перетворення».
​— Ти ж бачив її зіниці. Це не просто дитина, це порохова бочка з підпаленим ґнотом. Віддай її в Академію Артефакторів, нехай надінуть на неї стримуючі браслети з Феррумного сплаву. Твоя донька й так ледь дихає через свої напади, навіщо ти тягнеш у дім джерело хаосу?
​— Вона дитина, Маркусе, а не «джерело», — відрізав Адріан, не відводячи погляду від дівчинки. — Академія зламає її дух раніше, ніж вона навчиться контролювати іскру. Я не залишу її тут. Вона піде зі мною. Тимчасово. Доки я не знайду законний спосіб захистити її статус.
​— Ти граєш з вогнем, друже. Буквально, — зітхнув капітан, знаючи, що сперечатися з де Валуа марно.
​Міра чула кожне слово. Магія Повітря, ще не усвідомлена, але гостра, як слух хижака, приносила їй уривки їхньої розмови крізь гул артефактів. «Стримуючі браслети», «джерело хаосу», «зламає». Вона звикла, що в Гліфі про неї розмовляють як про несправний механізм, а не як про людину.
​Дівчинка ще міцніше стиснула кулаки, так, що нігті вп'ялися в долоні. Вона не чекала порятунку. Вона чекала, коли цей великий чоловік у мундирі втомиться бути добрим і просто передасть її наступним інквізиторам Гліфу.
​Адріан підійшов і присів перед нею на одне коліно, щоб їхні очі були на одному рівні. Для аристократа такого рангу це був нечуваний жест.
​— Тобі немає куди йти, маленька, — сказав він м’яко. Голос у нього був теплий, зовсім не схожий на сухий шелест паперів у відділку. — Мене звати Адріан. У мене є дім і донька, яка теж часто почувається самотньою в цьому великому королівстві. Ти підеш зі мною?
​Міра підняла на нього свої вугільні очі. У них не було дитячої надії — лише випалена підозрілість.
​— Ви хочете мою кров? — запитала вона пошепки. — Ті чоловіки в підвалі казали, що магія чорних очей дорого коштує на чорному ринку Гліфу.
​Адріан здригнувся, наче від ляпасу. Він простягнув руку — повільно, даючи їй час відсунутися — і обережно торкнувся її холодних пальців.
​— Мені не потрібна твоя магія, Міро. Мені потрібно, щоб ти просто була дитиною. Хоча б сьогодні. Під моїм захистом.
​Міра дивилася на його руку. Від неї виходило дивне відчуття спокою. Це не був холодний блиск печаток або пекуча лють Стихії, яку вона відчувала в собі. Це було просто людське тепло, якого не знайдеш у жодному архівованому звіті.
​Вона не повірила йому до кінця. Але стіни відділку з його магічними детекторами лякали її більше, ніж невідомість його дому.
​— Добре, — коротко кивнула вона.
​Коли вони виходили з відділку в прохолодну ніч Гліфу, нечисленні перехожі відверталися, помічаючи темні очі дівчинки. Але рука графа Адріана, що надійно лежала на її плечі, вперше в житті стала для Міри щитом, крізь який не могло пробитись жодне прокляття цього закритого світу.