Глава 3

Глава 3: Тринадцята без імені
​Спостерігаючи, як Лу з апетитом розправляється з десертом, Міра відчула, що стіни затишної їдальні маєтку фон Кроу стають тонкими й прозорими. Срібна ложечка в її пальцях здалася чужою — занадто витонченою для рук, які колись до крові обдирали нігті об холодне каміння підземель. Сміх Еми долинав ніби крізь товщу води, а натомість у вухах забриніло інше: тихе, переривчасте дихання тринадцяти дітей у темряві, що тхнула сирістю та залізом.
​Світ Міри до появи в домі де Валуа не мав кольорів. У тому житті вона не мала навіть прізвища — лише тавро. «Чорна відьма» — це було перше слово, яке вона вивчила, коли воно полетіло їй услід разом із камінням. У Гліфі очі кольору нічного неба вважалися ознакою «чорного перетворення» — миті, коли відьма ламається від болю, а Стихія випалює її душу, залишаючи лише порожню оболонку, керовану первісним голодом. Ніхто не вірив, що дитина може народитися з таким поглядом і залишитися людиною. Для оточуючих вона була живою ознакою біди, що ось-ось вибухне. Навіть рідний ковен — жінки, які мали б стати її захисницями, — побачили в немовляті лише загрозу власному спокою. Вони здригнулися від жаху, коли дівчинка вперше розплющила очі, і просто викреслили її з життя, залишивши на порозі сиротинця.
​Так Міра опинилася серед звичайних людей, які боялися її ще дужче, ніж магічні сестри. Гліф, що віками оберігав свої таємниці від зовнішнього світу, не мав милосердя до тих, кого вважав внутрішньою загрозою.
​Її виставили за двері притулку, коли дівчинці заледве виповнилося п'ять. Наглядачі не витримали її погляду: щоразу, коли маленька Міра засмучувалася, дзеркала в коридорах вкривалися павутиною тріщин, а молоко в горщиках миттєво скисало. Люди називали це «дурним оком», а сама дитина не розуміла, як і чому це стається.
​Щоб вижити, Міра навчилася бути невидимою. Гліф був великим, але для безіменної сироти він звузився до брудних провулків та холодних дахів.
​Вона крала їжу не руками, а силою чистого розпачу: просто дивилася на вуличний лоток, доки пекаря не охоплював напад раптової тривоги й він не відвертався. Грілася взимку, розпалюючи вогонь у закинутих підвалах клацанням пальців, ще не знаючи, що це іскра Стихії, а не просте везіння. Її «відьомський норов» став єдиною бронею. Коли вуличні зграї намагалися загнати її в кут, вона не плакала. Вона дивилася на них своїми чорними очима — і в їхніх серцях прокидався такий концентрований жах, що підлітки розбігалися, задихаючись від власної люті, яка перетворилася на паніку.
​Кінець її блуканням поклав не закон, а справжнє зло, що проросло в самому серці закритого королівства.
​Їх було п’ятеро — чоловіки з тремтячими від жадібності руками. Вони вірили, що кров обдарованих дітей відкриє їм шлях до забороненої магії, здатної подолати кордони Гліфу. Міра була тринадцятою. Останньою краплею в їхньому кривавому розрахунку.
​Вона пам’ятала кожну секунду в тому підвалі: іржавий ніж, що виблискував у світлі самотньої свічки, і липкий страх, який стискав горло. Вона не вибухнула полум'ям — була занадто маленькою і виснаженою. Дівчинка просто заплющила очі, чекаючи на удар, і єдине, про що благала темряву — щоб усе закінчилося швидко.
​Гуркіт виламаних дверей злився з криком її викрадача. Світло смолоскипів ударило по очах, боляче й засліплююче. Міра стиснулася в кутку, закриваючи голову руками в очікуванні нового болю, але замість нього прийшла тиша. Дивна тиша, яку порушував лише важкий крок по кам’яній підлозі.
​Вона відчула, як велика, гаряча долоня обережно лягла на її тремтяче плече. Міра підняла погляд і вперше побачила графа Адріана. Він стояв перед нею в пошматованому мундирі законника, заляпаний сажею, але в його очах не було огиди до її вугільних зіниць. Лише глибокий, майже фізичний біль.