Глава 2

​Глава 2: Вечеря під наглядом предків
​Велика їдальня маєтку фон Кроу була втіленням гліфського консерватизму: високі стелі, важкі дубові панелі та портрети суворих предків-архіваріусів, які, здавалося, стежили за кожним рухом виделки, оцінюючи рівень вихованості присутніх. Але сьогодні в повітрі панував зовсім не дух пилу та старовини, а теплий аромат запеченої качки з яблуками з садів Аркадії та свіжоспеченого хліба Гільди.
​У центрі столу, на високому стільці, сидів малий Лу. Він зосереджено намагався розділити запечену картоплину на рівні частини своїм дерев’яним мечем. Лу був найбажанішим гостем у маєтку: поки його батько, лорд Вальмар, займався муштрою гвардії, а мати, принцеса Елоїза, гасила дипломатичні пожежі на благодійних прийомах, хлопчик залишався під наглядом Аї — своєї кузини та єдиної людини, яку він вважав справжнім лицарем.
​— Лу, сонечко, мечі не призначені для овочів, — м’яко зауважила Ема, підсуваючи йому дитячу срібну виделку. — Навіть якщо цей овоч виглядає як підступний шпигун із ворожого королівства.
​— Він не шпигун, Емо! — серйозно відповів Лу, піднявши на неї величезні сірі очі, в яких прокинулася іскорка дитячої магії. — Це кам’яний троль! Тато казав, що вони ховаються в землі Ферруму. Я просто перевіряю його на міцність.
​Ая, яка сиділа поруч, не ворухнувши жодним м'язом на обличчі, мовчки взяла його тарілку. На мить її руки осяяло ледь помітне сріблясте світло Майстра. Декількома точними, блискавичними рухами вона розрізала картоплю на ідеальні кубики й повернула назад.
​— Троль нейтралізований, — констатувала вона своїм безпристрасним голосом. — Можеш приступати до дегустації.
​Лу захоплено кивнув, а Міра, яка нарешті змила залишки експериментів, ледь стримувала сміх.
​— А де наш дорогий опікун? — запитала Міра, зиркнувши на порожнє крісло на чолі столу. — Невже чергова печатка Гліфу чи звіт про магічні шторми Оріона важливіші за качку?
​— Герцог Мортімер закінчує звіт для Принца Алістера, — пролунав безстрасний голос Каспара Тіроса. Управитель виник біля дверей із срібним підносом так безшумно, ніби його кроки поглинала сама підлога. — Він просив починати без нього, але попередив, що перевірить, чи всі з’їли свою порцію зелені з Аркадії.
​Міра демонстративно пересунула салат на самий край тарілки.
​— Каспаре, передай герцогу, що відьми від надлишку хлорофілу втрачають магічну концентрацію. Це науковий факт, винайдений мною щойно в підвалі.
​Каспар навіть не змигнув. Він підійшов до Лу і одним рухом, який відточувався десятиліттями, поправив йому серветку.
​— Пані Міро, ви ж знаєте, що герцог не вірить у факти, які не підтверджені трьома архіваріусами та не скріплені печаткою Логосу.
​Саме в цей момент у коридорі почувся характерний, важкий стукіт тростини. У дверях з’явився Герцог Мортімер. Його обличчя нагадувало пошматований пергамент, але постава залишалася прямою, як лезо меча Вальмара.
​— Сподіваюся, я не запізнився на остаточну капітуляцію «кам’яного троля»? — сухо запитав він, сідаючи на своє місце.
​— Ні, дідусю Мортімере! Ая допомогла мені його перемогти! — вигукнув Лу, для якого суворий герцог був просто старшим другом.
​Мортімер ледь помітно кивнув Айкані — він поважав її військову дисципліну — а потім перевів погляд на Міру. Його ніздрі ворухнулися.
​— Озон, — коротко кинув він. — Ти змила сажу з обличчя, Міро, але запах грози заповнив усю їдальню. Ви з Теріаном Талвіном знову випробовували міцність фундаменту цього будинку?
​— Ми створювали дещо корисне для майбутнього прийому, Мортімере, — спокійно відповіла Міра, витримавши його погляд своїми чорними очима. — Щоб ніхто не сказав, що родина фон Кроу з’явилася на святі без належного захисного... тобто, декоративного блиску.
​Мортімер хмикнув, приступаючи до вечері.
​— Блиск — це добре. Головне, щоб він не засліпив Каспіана Веларіса настільки, що він вирішить конфіскувати ваші вироби як «незадокументовані магічні об'єкти». Емо, — він повернувся до золотоволосої дівчини, — ти сьогодні занадто тиха. Що за сувій ти притягла з бібліотеки Еріса?
​Ема невинно усміхнулася, і в її блакитних очах промайнула та сама гострота інтелекту, яку так цінував герцог.
​— Просто стара поезія, дядечку. Про те, як важливо будувати мости там, де інші бачать лише прірви. Та  про те, як важливо мати правильнихдрузів у правильних місцях.
​— Поезія — це добре, — Мортімер відрізав шматочок качки. — Але пам’ятайте: у Логосі стіни мають вуха, а архіви — пам'ять. Вечеряйте швидше. Гільда приготувала десерт, який Лу називає «магічними хмаринками», і я не хочу, щоб він з’їв їх сам, доки ви обговорюєте свої секрети.
​Вечеря продовжувалася під легкий сміх Лу. З боку вони здавалися ідилічною картиною аристократичного спокою, але кожен у цій кімнаті пам’ятав: так було не завжди. Шлях до цієї єдності був викуваний крізь роки взаємної недовіри, нічних кошмарів Міреї, болісних нападів Флемми та крижаного відчуження Айкани. Їм знадобилося чимало розбитих дзеркал, пролитих сліз та спільних таємниць, щоб перетворити стіни маєтку фон Кроу з випадкового притулку на справжню фортецю, де слово «родина» означало готовність померти за кожного, хто сидить за цим столом.