Справжній ляльковод

Земля йде з-під ніг не метафорично, а буквально, коли під твоїми підошвами дев'яносто п'ять поверхів бетону і сталі починають танцювати вальс із гравітацією.

Амплітуда розгойдування «Вежі Федерації» становила вже півтора метра. Це викликало нудоту, порівнянну з морською хворобою, помноженою на усвідомлення того, що ти замкнений у найдорожчій у світі консервній банці, яка ось-ось розкриється об асфальт.

Люстра з богемського кришталю над головою Баграмова (тепер уже втікача) зірвалася і впала, розлетівшись на мільйон осколків. Звук був схожий на постріл.

Дівчинка з чорними очима — Катя, мертва сестра Олени, повстала з пекла пластичної хірургії і нейроімплантів, — стояла нерухомо. Її гіроскопи працювали ідеально. Підлога ходила ходором, а вона не поворухнулася.

— Гравітаційні демпфери вимкнені, — повідомила вона своїм скреготливим голосом. — Розрахунковий час до критичного резонансу каркаса — сім хвилин. Професор Дьомін вважає, що це достатня плата за очищення.

Олена дивилася на сестру. В її очах не було сліз. Там був жах упізнавання.

— Ти не Катя, — прошепотіла вона. — Ти — «Лялька». Модель 4. Я списала цей прототип п'ять років тому.

Дівчинка усміхнулася. Усмішка була механічною: губи розтягнулися, але інші м'язи обличчя залишилися нерухомими.

— Прототипи не вмирають, Лено. Їх просто переводять у резерв. Як і тебе.

Я підняв пістолет. У мене залишалося три патрони.

— Хто такий Дьомін насправді? — запитав я, намагаючись утримати рівновагу на похилій підлозі. — Він не просто таксист-месник. У нього є коди доступу до систем будівлі.

— Дьомін — це хаос, — відповіла «Катя». — Але він усього лише інструмент. Як і Баграмов. Як і ти, Марку.

Вона перевела свої чорні очі на мене.

— Ти думав, що воюєш із медіамагнатом? Ти думав, що твій ворог — людина, яка хоче стати президентом? Як це дрібно. Як це... аналогово.

Влада у двадцять першому столітті — це не той, хто сидить у кремлівському кабінеті й підписує укази. Влада — це той, хто володіє серверами, на яких зберігається історія браузера президента. Політики — це просто інтерфейс, яскраві іконки на робочому столі. Справжня операційна система працює в темряві серверних, і їй плювати, кого ви оберете на виборах.

Будівля здригнулася. Величезна тріщина змією пробігла по панорамному склу. Вітер із висоти трьохсот метрів увірвався всередину, роздмухуючи штори й папери.

— Йдемо! — крикнула Олена. Вона схопила ручки інвалідного крісла матері. — Марку, допоможи!

— Ні, — я навів пістолет на дівчинку. — Спочатку відповіді. Хто стоїть за Баграмовим? Хто реальний Замовник?

Дівчинка зробила крок до мене.

— Корпорація «Апейрон», — сказала вона. — Ми не займаємося політикою. Ми займаємося прогнозуванням. Ми збираємо Біг-Дату. Кожен твій клік, кожен твій маршрут, кожен удар твого серця, зафіксований фітнес-браслетом. Ми знаємо, що ти купиш завтра. Ми знаємо, за кого ти проголосуєш через рік. І ми знаємо, коли ти помреш.

Вона нахилила голову набік, як цікава пташка.

— Баграмов був просто тестом. Нам потрібно було перевірити, наскільки суспільство готове до «Архітектора». До системи соціального управління. І ви, ідіоти, допомогли нам завершити тест достроково. Ви створили хаос. А хаос — це найкращий ґрунт для встановлення нового порядку.

— Ви знищили мою сім'ю заради тесту? — голос Олени зірвався на вереск.

— Твоя сім'я була статистичною похибкою, — відповіла дівчинка. — А ти, Лено... ти була нашим найкращим активом. Навіщо ти втекла? Твій код був прекрасний.

Олена завмерла.

— Що? — запитав я, не опускаючи пістолета.

Дівчинка подивилася на Олену.

— Скажи йому, Сестро. Скажи йому, хто написав ядро «Архітектора». Скажи йому, чиї алгоритми лежать в основі програми, яка переписала особистість Марка.

Я повільно повернув голову до Олени. Вона стояла бліда, вчепившись у ручки крісла. Вітер тріпав її волосся.

— Це правда? — запитав я.

— Марку, у нас немає часу! — закричала вона. — Будівля падає!

— Плювати на будівлю! — гаркнув я. — Це правда?!

Олена мовчала секунду. Потім кивнула.

— Я працювала над ядром. Так. Але я думала, це для маркетингу! Для таргетованої реклами!

— Брехня, — констатувала «Катя». — Ти знала, що це для психокорекції. Ти особисто підписувала звіти щодо «Об'єкта Марк». Ти називала його «перспективною платформою».

Усередині мене щось обірвалося. Гучніше, ніж трос ліфта, що лопнув. Я думав, ми напарники. Я думав, ми жертви однієї системи. А виявилося, що я спав із творцем свого пекла.

Я подивився на Олену. І вперше побачив не союзника, не жінку, а функцію.

— Ти знала, — сказав я тихо. — Весь цей час. У колекторі. У мотелі. Ти знала, що мої хибні спогади — це справа твоїх рук.

— Марку, я була в «Катарсисі»! Мене змусили!

— Тебе змусили? — перепитала дівчинка-робот. — Ти отримувала бонуси. Ти купила квартиру в Ніцці на гонорари. Ти пішла тільки тому, що тобі не дали місце в раді директорів. Твоя совість прокинулася не від жалю до людей, а від ураженого его.

Дівчинка підняла планшет.

— Професор Дьомін передає прощальний подарунок. Він деактивував протокол захисту «Ляльки».

Очі дівчинки спалахнули червоним. Вона не збиралася нас убивати. Вона була бомбою. Живою бомбою, начиненою пластидом.

— Біжіть, — сказала вона своїм звичайним, дитячим голосом. — 3... 2...

Я не думав. Рефлекси (ті самі, прописані Оленою) спрацювали швидше за мозок. Я схопив Олену та її матір і жбурнув їх на підлогу, за масивний дубовий стіл Баграмова. Сам стрибнув слідом, накриваючи їх собою.

Вибух.

Світ перетворився на вогонь і осколки. Стіл підстрибнув, ударивши мене по ребрах. Ударна хвиля вибила залишки скла. Пентхаус перетворився на аеродинамічну трубу.

Коли дзвін у вухах стих, я підняв голову. Від дівчинки нічого не залишилося. Тільки чорна пляма на паркеті й дірка в підлозі. Будівля нахилилася ще сильніше. Кут був уже градусів десять. Меблі поїхали до вікон, вивалюючись у нічну безодню.