Точка неповернення

Ми тікали не від смерті. Смерть — це просто кінець процесу, закриття програми. Ми тікали від неминучості, яка дихала в спину з хрипким механічним посвистом.

«Омега» — водолаз з озера — був повільним на суші, як черепаха в броні. Але його гармата, що стріляє гарпунами з нейропаралітиком, була швидкою. Перший гарпун увійшов у стовбур сосни за десять сантиметрів від моєї голови, і дерево миттєво почорніло, немов його вразила блискавка.

— На трасу! — крикнула Олена, продираючись крізь мокрий чагарник.

Ми вилетіли на узбіччя шосе брудні, мокрі, що тхнули баговинням і страхом. Я — з вивихнутим плечем і пістолетом, у якому залишалося шість патронів. Вона — з ноутбуком і вкраденою з майбутнього рішучістю.

Нам пощастило. Далекобійник на старому «Вольво» зупинився відлити на узбіччі. Він не встиг застебнути ширінку, коли я приставив дуло до його скроні.

— Вибач, мужику, — прохрипів я. — Націоналізація транспорту на користь мертвих.

Він не сперечався. Побачивши наші обличчя, він зрозумів, що ми небезпечніші за будь-якого придорожнього бандита. Ми виглядали як люди, які вже переступили межу.

Я сів за кермо. Лівою рукою. Права висіла батогом, пульсуючи тупим, ниючим болем, який віддавався в зубах.

Ми рвонули в бік міста. Вогні мегаполіса горіли на горизонті, як пожежа на звалищі.

Вибір — це ілюзія, вигадана для того, щоб раби почувалися учасниками процесу. Насправді у нас є тільки коридор. Ми можемо йти швидко чи повільно, можемо кричати чи мовчати, але стіни коридору відлиті з бетону обставин, і ведуть вони завжди на бійню.

— Ти як? — запитала Олена. Вона сиділа на пасажирському, намагаючись підключити свій комунікатор до бортової мережі вантажівки.

— Як персонаж відеогри з однією одиницею здоров'я, — огризнувся я. — Куди ми їдемо? До таксиста? До «Зеро»?

— Ні. Ми не доїдемо. Вони перекрили виїзди. Нам треба в центр.

— У центр? У саму гущу камер? Ти здуріла?

— Нам потрібне публічне місце. Натовп. Там вони не зможуть використовувати важке озброєння і своїх мутантів у скафандрах. Там ми виграємо час.

Ми в'їхали в місто за сорок хвилин. Нічний мегаполіс жив своїм життям. Неонові вивіски, потік машин, люди, що поспішають пропалити зароблені гроші в барах. Їм було плювати, що двоє найбільш розшукуваних людей у країні їдуть поруч із ними в кабіні фури.

Ми кинули вантажівку в провулку за торговим центром «Плаза». Самісіньке серце ділового кварталу. Тут було видно як удень. Величезні рекламні екрани на фасадах будівель транслювали рекламу щасливого життя: іпотека під 0%, нові смартфони, йогурти зі шматочками фруктів.

Ми вийшли в натовп. Я підняв комір куртки (далекобійника, яку я позичив разом із машиною), ховаючи обличчя. Олена натягнула капюшон.

— Що далі? — запитав я. — Ми в центрі. Навколо тисячі свідків. І тисячі камер. Нас засічуть через...

Договорити я не встиг.

Звук. Пронизливий, високий вереск, від якого заклало вуха. Він ішов звідусіль. З динаміків торгового центру, з телефонів перехожих, з колонок проїжджаючих машин.

Люди навколо почали зупинятися, затискаючи вуха. Хтось закричав.

Потім світло змінилося.

Величезні рекламні екрани на фасадах хмарочосів — усі одночасно — кліпнули й згасли. Реклама йогурту зникла. Неон згас.

Увесь квартал занурився в темряву, освітлювану тільки фарами машин.

А через секунду екрани спалахнули знову. Але тепер на них не було реклами.

На всіх екранах — від гігантського медіафасаду «Плази» до маленьких панелей на автобусних зупинках — з'явилося одне й те саме обличчя.

Це було обличчя доктора Самойлова. Мого терапевта. Мого творця.

Він сидів у тому самому кабінеті, де я провів сотні годин, лежачи на кушетці й розповідаючи про свої фейкові дитячі травми. Він посміхався тією самою м'якою, батьківською посмішкою.

Натовп завмер. Тисячі голів піднялися вгору.

— Здрастуй, Марку, — голос Самойлова, посилений концертними динаміками, розкотився над площею як глас Божий. — І здрастуй, Лено.

Я застиг. Олена поруч зі мною напружилася, як струна.

— Ви бігаєте швидко, — продовжував Самойлов. Його обличчя на екрані було розміром із дев'ятиповерховий будинок. Кожен піксель його добродушності був брехнею. — Але бігати втомлює, правда? Особливо коли знаєш, що ти біжиш від самого себе.

Люди навколо почали озиратися. Вони не розуміли, що відбувається. Це шоу? Пранк? Або початок війни?

— Марку, — Самойлов подивився прямо в камеру, і мені здалося, що він дивиться мені в душу. — Я знаю, що ти зараз відчуваєш. Біль. Розгубленість. Ти дізнався правду про своє минуле. Це шок. Пробач мені. Ми були змушені бути жорсткими, щоб розкрити твій потенціал.

Він зробив паузу, поправивши окуляри.

— Але експеримент закінчено. Ми готові визнати: ти перевершив очікування. Ти став не просто зброєю. Ти став особистістю. І ми готові повернути тобі все.

На екрані змінилася картинка. З'явилися документи. Банківські рахунки. Вілла на березі моря. Мій паспорт. Справжній, чистий паспорт без позначок про смерть.

— Чотири мільйони доларів, Марку. Плюс бонус за моральну шкоду — ще десять. Повна амністія. Ми зітремо твою смерть із баз даних. Ми зітремо твої злочини. Ми навіть можемо стерти твою пам'ять про останні три дні, якщо ти захочеш. Ти прокинешся у своєму ліжку, багатою, шанованою людиною. Ти будеш жити, Марку. По-справжньому.

Натовп загудів. Хтось почав знімати на телефони.

— Це пастка, — прошепотіла Олена. — Не слухай його.

— Ціна? — запитав я в порожнечу, знаючи, що мікрофони навколо (у телефонах перехожих, у камерах) ловлять кожне моє слово. Самойлов чує мене.

— Ціна символічна, — посміхнувся доктор з екрана. — Нам потрібно усунути помилку в системі. Вірус, який заразив тебе.

Камера від'їхала назад. На екрані, поруч із Самойловим, з'явилося фото Олени.

— Олена Волкова. Терористка. Вбивця. Психопатка, яка маніпулює тобою, Марку. Вона — причина всіх твоїх бід. Вона зламала твоє життя. Вона змусила тебе повірити, що ти — нікчема.