Деконструкція особистості

Вітер на висоті ста метрів не дме — він б'є. Він б'є як професійний боксер, що цілить у печінку, вибиваючи повітря і бажання жити.

Ми висіли під черевом чорного «Алігатора», як два паразити, що присмокталися до акули. Мої пальці, зведені судомою, обхопили крижану стійку шасі. Ліва рука тримала Олену. Праве плече горіло вогнем — суглоб вилетів із сумки під час ривка, і тепер рука висіла батогом, посилаючи в мозок сигнали, які можна було перекласти як: «Відпусти, ідіоте, внизу м'яко».

Внизу було не м'яко. Внизу був ліс, схожий на щітку для чищення унітаза, і чорна вода водосховища.

— Порт! — прокричала Олена. Її окуляри злетіли, волосся билося об обличчя. — Мені потрібен порт! Вище, Марку!

Вона висіла на мені, обхопивши ногами мій торс. В одній руці у неї був комунікатор, підключений дротом до її власного зап'ястя (мабуть, у неї теж були порти, про які вона мовчала), у другій — кабель з універсальним роз'ємом.

Вертоліт заклав віраж. Відцентрова сила спробувала відірвати нас і жбурнути в нічне небо. Я загарчав, відчуваючи, як м'язи спини рвуться від напруги.

— Роби! — гаркнув я. — Або ми зараз станемо фаршем!

Олена потягнулася вгору. Лючок сервісного роз'єму був за десять сантиметрів. Пілот нагорі зрозумів, що у нього «зайці». Машина сіпнулася, ніс клюнув униз. Олена, використовуючи інерцію падіння, викинула руку і ввігнала штекер у роз'єм.

Секунда.

Вертоліт здригнувся, немов отримав удар струмом. Рев двигуна змінив тональність. Олена щось шепотіла. Чи то молилася, чи то писала код голосом. Швидше друге.

Раптом машину вирівняло. Вона зависла в повітрі, переставши підкорятися ручці керування пілота.

— Є контакт! — крикнула Олена. — Я перехопила контур стабілізації. Ми йдемо на зниження.

Ми падали. Контрольовано, але швидко. Чорна гладь води наближалася з жахливою швидкістю. За десять метрів від води Олена висмикнула шнур.

— Стрибаємо!

Ми розтиснули руки одночасно.

Удар об воду був жорстким, як удар об бетон. Крижана вода зімкнулася над головою, вибиваючи залишки повітря. Темрява. Холод. І тиша.

Я випірнув, жадібно ковтаючи повітря. Поруч спливла Олена. Вертоліт над нами заревів, отримавши керування, і почав розвертатися для атаки, але ми вже були під прикриттям нависаючих верб берегової лінії.

— До човнової станції! — скомандувала вона, веслуючи до старого, похиленого елінга.

Елінг тхнув гнилим деревом, мазутом і риб'ячою лускою. Але тут було сухо і не було вітру.

Я звалився на дощату підлогу. Мене трусило. Гіпотермія вже стукала у двері, ввічливо пропонуючи заснути і не прокинутися.

— Плече, — сказала Олена. Вона не тремтіла. Вона вже знайшла десь брезент і куталася в нього.

— Вибито, — прохрипів я.

— Ставай до стіни.

Я, хитаючись, встав. Олена підійшла, вперлася ногою мені в стегно, взяла мою праву руку.

— На рахунок три. Раз...

Хрускіт. Спалах болю був таким яскравим, що я на секунду побачив Бога. Бога не було, була тільки брудна стеля елінга. Я сповз по стіні, хапаючи ротом повітря.

— Два і три не знадобилися, — констатувала вона. — Ти занадто напружений.

Вона кинула мені другий шматок брезенту.

— Розпалюй багаття. Он у тій бочці. Дим вийде через щілини в даху.

За десять хвилин ми сиділи біля вогню, який пожирав старі рибальські сіті та промаслене ганчір'я. Тепло повертало життя в онімілі кінцівки, але разом із теплом повертався і страх.

Я подивився на папку Віктора. Вона була мокрою. Папір набряк. Але це був спеціальний папір. Водостійкий. Чорнило не потекло.

— Читай, — сказала Олена. Вона сиділа навпроти, дивлячись у вогонь. У відблисках полум'я її обличчя здавалося обличчям відьми, що спалює інквізиторів. — Ти хотів правди. Ось вона. Мокра і брудна.

Я відкрив папку тремтячими пальцями.

Біль — це єдине сповіщення від реальності, яке не можна змахнути свайпом вліво. Ти можеш ігнорувати совість, глушити страх алкоголем, але коли болить тіло чи руйнується душа — ти слухаєш. Уважно і з повагою.

Я почав читати.

Те, що я побачив на перших сторінках, я вже знав із розмови в кабінеті. Дитбудинок. Вербування. «Батько»-куратор. Це було боляче, але це було стерпно. Це була брехня навколо мене.

Але далі починалася брехня всередині мене.

Розділ: «Психокорекція особистості. Етап 3. Формування Ціннісного Ядра».

Я читав і відчував, як волосся на потилиці ворушиться не від холоду.

«Суб'єкт проявляє зайву емпатію. У віці 12 років намагався врятувати бродячого собаку, витративши кишенькові гроші на ветеринара. Це неприпустима слабкість для оперативника класу "Чистильник". Рішення: Імплантація травмуючого спогаду №404 (Сценарій "Жорстокість"). Процедура: Гіпноз, фармакологічна стимуляція мигдалеподібного тіла. Результат: Суб'єкт "пам'ятає", як особисто вбив собаку каменем, щоб позбавити його мук. Формування установки: "Жалість — це слабкість. Смерть — це милосердя"».

Я випустив аркуш. Мухтар. Пес із перебитою лапою. Я пам'ятав той день. Я пам'ятав важкість каменя в руці. Я пам'ятав, як плакав і бив, тому що не міг дивитися, як він скиглить. Я жив із цим спогадом двадцять років. Я вважав це моїм первородним гріхом, доказом того, що в мені є темрява.

Цього не було. Я його врятував. Я був добрим хлопчиком, який любив тварин. Вони вирізали мою доброту скальпелем і вшили замість неї цей кошмар.

— Це неправда... — прошепотів я. — Я пам'ятаю кров на руках.

— Ти пам'ятаєш сенсорну галюцинацію, — голос Олени був тихим, безжалісним. — Читай далі. Твій шрам.

Я рефлекторно торкнувся шраму на ребрі. Слід від ножа. Вулична бійка в 16 років. Я захищав дівчину. Мене штрикнули. Я вижив і зрозумів, що героїзм — для ідіотів.

«Інцидент "Підворіття". Факт: Суб'єкт ніколи не брав участі у вуличних бійках. Шрам нанесено хірургічним шляхом під наркозом під час планової апендектомії. Мета: Обґрунтування цинізму. Суб'єкт повинен вірити, що спроба захистити іншого призводить до болю. Формування установки: "Кожен сам за себе"».