Дзеркальний лабіринт

Три хвилини — це вічність, якщо ти чекаєш на мікрохвильовку, і мить, якщо ти чекаєш на розстрільну команду.

Я схопив Олену за лікоть. Жорстко, без натяку на лицарство. — Вихід. Де? — гаркнув я.

Вона навіть не кліпнула. В її руці все ще була порожня склянка з-під «Сазерака». — Через кухню, — спокійно сказала вона. — Там є люк для розвантаження бочок. Веде в старий вугільний колектор.

— Звідки ти знаєш? — Я вивчаю архітектуру місць, де п'ю. Це корисна звичка.

Ми рвонули через зал. Бармен, що протирав склянки, відкрив рот, щоб обуритися неоплаченим рахунком, але я жбурнув на стійку купюру в п'ять тисяч.

Гроші — це найкращий анестетик для совісті й найкращий кляп для цікавості. Якщо ви хочете, щоб людина забула ваше обличчя, дайте їй суму, що перевищує її місячний оклад. Жадібність перекриває пам'ять.

Ми влетіли на кухню. Тхнуло пригорілим жиром і тарганячою отрутою. Кухар, величезний узбек із ножем для розбирання м'яса, обернувся. — Киш! — загорлав він.

Я просто навів на нього «Глок». Він підняв руки, випустивши ніж. Дзвін сталі об кахель пролунав як гонг.

— Люк! — скомандував я Олені.

Вона вже відкидала важку металеву кришку в підлозі. З чорної пащі війнуло вогкістю і гниллю.

У цей момент у залі пролунав гуркіт. Вхідні двері винесли. Почулися важкі кроки і короткі, гавкаючі команди. Професіонали. Жодних криків «Поліція!», тільки звук затворів.

— Вниз, — сказала Олена і стрибнула в темряву.

Я пішов за нею, засуваючи кришку над головою. Секундою пізніше нагорі, там, де ми щойно стояли, пролунала автоматна черга. Кулі прошили двері кухні, вибиваючи тріски і крихту з плитки.

Ми скотилися по купі вугілля в крижану воду по щиколотку. Темрява була абсолютною.

— Ліворуч, — прошепотів голос Олени. — Тридцять метрів прямо, потім підйом на поверхню через гаражі.

— Ти бачиш у темряві? — просичав я, дістаючи телефон, щоб увімкнути ліхтарик. — Не вмикай світло, — її рука накрила мою. Долоня була холодною і сухою. — Вони можуть побачити відсвіт через щілини. Йди на звук мого голосу.

Ми йшли підземним лабіринтом. Я чув її дихання — рівне, спокійне. Моє серце калатало десь у горлі, але вона йшла так, ніби прогулювалася набережною.

Ми вибралися назовні за п'ять хвилин. Іржавий гаражний кооператив, порослий бур'яном. Далеко позаду, біля входу в бар, блимали сині маячки, але не поліції, а приватної охорони. Чистильники Замовника маскувалися під ЧОП.

— Нам потрібна машина, — сказав я, обтрушуючи штани від вугільного пилу. Мій костюм за три тисячі доларів перетворився на ганчірку. — Он та, — Олена кивнула на стару «Волгу», що стояла на цеглинах, але поруч була цілком жива «Лада Гранта» з логотипом доставки піци.

— Вмієш викрадати? — запитав я. Вона підійшла до машини, дістала з волосся шпильку. — Марку, я зламала твій сервер. Ти думаєш, мене зупинить замок «АвтоВАЗу»?

За хвилину ми вже їхали нічними вулицями. Я був за кермом. Олена сиділа на пасажирському, дивлячись у вікно. У салоні пахло пепероні та дешевим пластиком.

Я дивився на неї бічним зором. Звичайна жінка. Архіваріус. У бежевому пальті, забрудненому вугіллям. Але тепер я бачив інше.

Я бачив хижака.

Ми називаємо соціопатів монстрами, бо боїмося визнати правду: вони — наступний щабель еволюції. У світі, де емоції стали товаром, той, хто їх не відчуває, отримує конкурентну перевагу. Соціопат — це смартфон без попередньо встановленого сміття. Тільки операційна система і функції.

— Куди ми їдемо? — запитала вона. — У мотель. На трасі. Там немає камер, і вони беруть готівку без паспорта. — Нудно. Але логічно.

— Хто ти, чорт забирай? — не витримав я. — Ти не злякалася пострілів. Ти знала план евакуації. Ти говорила про «хімічні реакції» так, ніби сама їх синтезуєш.

Вона повернулася до мене. У світлі зустрічних фар її окуляри блиснули, приховуючи очі.

— Я — твоє відображення, Марку. Тільки без тріщин.

Ми зупинилися в мотелі «Затишок», який варто було б перейменувати на «Останню путь». Номер пах дешевим тютюном і чужими гріхами. Я засунув штори, перевірив кімнату на наявність жучків. Чисто.

Олена сіла на ліжко, скинула туфлі. — У тебе є ноутбук? — запитала вона. — У машині, у схованці. Запасний. — Принеси. Нам треба працювати.

Я приніс ноутбук. Ми сіли за клишоногий стіл одне навпроти одного.

— Ти сказала, що я твоє відображення, — почав я, відкриваючи пляшку води, куплену на заправці. — Що це означає?

— Ти маніпулятор, Марку. Ти не віриш у людей. Ти вважаєш їх біомасою, якою можна керувати за допомогою страху і жадібності. Я теж. — Але? — Але в тебе є слабкість. Ти все ще шукаєш виправдання своїй підлості. Ти називаєш себе «санітаром лісу», «архітектором». Ти придумуєш філософію, щоб не почуватися сміттям. А я... я просто приймаю свою природу.

Я дивився на неї і відчував дивну, майже електричну напругу. Це не було сексуальним потягом. Я не хотів затягнути її в ліжко. Я хотів розкрити її черепну коробку і подивитися, як укладені звивини.

Це було інтелектуальне впізнавання. Ніби два гросмейстери зустрілися в парку і зрозуміли, що обоє можуть грати наосліп на десяти дошках одночасно. Ми були однієї крові. Крові, в якій бракувало еритроцитів співчуття.

— Ти соціопат, — констатував я. — Високофункціональний, — поправила вона. — Як і ти. Просто ти цього соромишся.

— І чого хоче високофункціональний соціопат від мене? — Партнерства. Замовник хоче нас убити. Тебе — бо ти забагато знаєш. Мене — бо я вкрала в них дещо важливе. — Що ти вкрала? — Алгоритм. Код, який дозволяє не просто підробляти новини, а змінювати колективну пам'ять. Ефект Мандели у промисловому масштабі.

Я присвиснув. Якщо це правда, то вона ходяча ядерна бомба.

— І де він? — У моїй голові. І частково на сервері в Ісландії, який ти намагався зламати.

Я відкрив браузер, запустив VPN через п'ять проксі.