Прямий контакт

Бар «Синя Борода» розташовувався в підвалі будинку, який стояв у черзі на знесення ще за Хрущова. Це було місце для людей, які хотіли випити не заради веселощів, а заради амнезії. Сюди не приходили з коханками, сюди приходили, щоб забути їхні імена.

Я спустився стертими сходами. У ніс вдарив запах старого дерева, дешевого тютюну і прокислого пива — аромат безвиході, який жоден парфумер не зможе розлити у флакони, хоча попит був би колосальним.

Я прийшов на десять хвилин раніше. Це була моя територія, навіть якщо запрошення надіслала вона. Я завжди приходив раніше. У моїй професії запізнення — це не поганий тон, це некролог.

У напівтемряві залу було зайнято лише три столики. Біля барної стійки спав якийсь старий, поклавши голову на руки. У кутку шепотілася пара, схожа на дилерів, що обговорюють невдалу угоду.

Я вибрав столик у найтемнішому кутку, спиною до стіни, з оглядом на вхід. Класика параної.

Я замовив воду. Пити з ворогом — погана прикмета. Особливо якщо ворог зламав твій сервер і знає про твою матір.

Хоробрість — це не відсутність страху. Хоробрість — це коли ви знаєте, що вам зараз виб'ють зуби, але все одно всміхаєтеся, бо стоматологія нині дорога, а вам давно час міняти прикус.

Я чекав. Мій пістолет «Глок» тиснув на поперек, нагадуючи про свою марність. Я йшов на зустріч не стріляти. Я йшов говорити. Слова — це кулі, які не залишають балістичного сліду, але вбивають набагато ефективніше.

Рівно у призначений час двері відчинилися.

Вона увійшла не як жертва. І не як переможець. Вона увійшла як людина, якій абсолютно начхати на атмосферу, на запахи і на погляди місцевих алкашів.

Олена Волкова. Безликий архіваріус.

На ній було те саме бежеве пальто, що й на відео з камер спостереження. Окуляри в тонкій оправі. Волосся зібране в пучок. Але зараз, наживо, я відчував її ауру. Це була не сірість. Це була статична енергія перед грозою.

Вона побачила мене відразу. Навіть у напівтемряві. Немов у неї був вбудований тепловізор.

Вона підійшла до столика.

— Не вставай, — сказала вона, сідаючи навпроти. Голос був тихим, рівним, з легкою хрипцою, якої я не помітив на прослушці. — Джентльменство померло разом із дуельним кодексом, Марку.

— Я і не збирався, — відповів я, відкидаючись на спинку стільця. — Ти спалила мій сервер, Олено. Це коштує дорого.

— Я спалила твоє его, — поправила вона, знімаючи рукавички. Її руки були тонкими, блідими, майже прозорими. — Сервер — це залізо. Залізо можна купити. А ось ілюзію всемогутності відновити складніше.

Я дивився в її очі. Сірі, холодні, уважні. У них не було торжества. Лише цікавість ентомолога, що розглядає жука.

— Ти не архіваріус, — сказав я. — І ти не «Учень». Ти професіонал. На кого ти працюєш? На Контору? На конкурентів? Чи ти приватний підрядник, як я, тільки з кращим софтом?

Вона усміхнулася. Тією самою ледь помітною усмішкою, яку я бачив через камеру.

— Люди так люблять ярлики, — вона провела пальцем по дерев'яній стільниці, збираючи невидимий пил. — «Професіонал», «Підрядник», «Жертва». Вам, Марку, потрібно класифікувати все, щоб відчувати контроль. Якщо річ не має назви, вона вас лякає.

— Мене лякає не відсутність назви, — жорстко відповів я. — Мене лякає непрофесіоналізм. Ти граєш брудно, Олено. Ти втягнула мою сім'ю.

— А ти втягнув моє життя, — парирувала вона миттєво. — Ти створив порно з моїм обличчям. Ти позбавив мене засобів до існування. Ти принизив мене перед колегами. Ми поквиталися. Різниця лише в тому, що я зробила це, щоб поговорити, а ти — щоб знищити.

Бармен підійшов до нас. Лисий здоровань із татуюванням павутини на шиї.

— Чого бажаєте?

— Бурбон, — кинув я. До біса воду. Мені потрібне було паливо.

— А дамі? — буркнув бармен.

— Дама вибере сама, — сказала Олена, не дивлячись у меню. — Принесіть мені склянку води. Крижаної. Без газу. І лимон. Окремо.

Бармен пішов.

— Отже, — я нахилився вперед, вторгаючись у її особистий простір. — Ми зустрілися. Ти показала зуби. Я оцінив прикус. Що далі? Шантаж? Ти хочеш грошей? Чи ти хочеш, щоб я прибрав твого Замовника?

Олена зняла окуляри й протерла їх краєм пальта. Без скелець її обличчя стало ще більш беззахисним і водночас лякаючим.

— Ти такий передбачуваний, Марку. Гроші. Замовлення. Влада. Три кити твого маленького плаского світу.

Вона наділа окуляри назад.

— Ти читав Чорана? — запитала вона раптом.

Я кліпнув. Еміль Чоран. Французький філософ-песиміст румунського походження. Мій улюблений автор у періоди депресії.

— «На вершинах відчаю», — машинально відповів я.

— «Ми не біжимо до смерті, ми біжимо від катастрофи народження», — процитувала вона. — Ти живеш за цим принципом, Марку. Усе твоє життя — це втеча від того, ким ти був. Від того хлопчика з битою в підвалі. Ти будуєш собі нові особистості, нові легенди, нові репутації, аби тільки не дивитися в дзеркало.

Мене пересмикнуло. Вона била в ціль. Хірургічно точно.

— До речі, про дзеркала, — я вирішив перейти в контратаку. — Чому в тебе їх немає? Боїшся не відбитися?

— Навпаки, — спокійно відповіла вона. — Я боюся, що відображення залишиться там, коли я піду.

Чесність — це привілей божевільних і дітей. Дорослі люди змушені брехати, щоб соціальний механізм не заіржавів від тертя амбіцій. Якби ми всі почали говорити те, що думаємо, світ потонув би у крові за пів години. Брехня — це мастило цивілізації.

— Це красива фраза для пабліка в соцмережах, — усміхнувся я. — Але ми тут не для літературного вечора. Ти знаєш, хто мене найняв. Ти знаєш, що вони зроблять зі мною, якщо я не виконаю контракт. І ти знаєш, що я не зупинюся.

— Знаю, — кивнула вона. — Саме тому я тут. Я не хочу тебе зупиняти, Марку. Я хочу тебе найняти.

Я похлинувся повітрям.

— Що?

— Ти чув. Твій Замовник — це система. Безлика, жадібна машина. Ти для них — витратний матеріал. Як і я. Але разом... — вона зробила паузу, дивлячись на те, як бармен ставить перед нами напої. — Разом ми можемо переписати правила гри.