Замовлення без обличчя

Я подивився в дзеркало заднього виду. Нікого. Лише порожня вулиця, осяяна жовтушним світлом ліхтарів, і моє власне відображення — бліде, з тінями під очима, які не брав жоден консилер. У дзеркалі я бачив людину, яка коштує мільйони, але чия душа не варта й ламаного гроша.

На пейджері висвітилися координати. Жодних інструкцій. Жодних «поверніть праворуч». Тільки широта й довгота. Цифри пульсували на зеленому екрані, мов кардіограма вмираючого.

Я вбив дані в навігатор. Промзона. Північний сектор. Місце, де місто закінчувалося, поступаючись іржавим скелетам заводів та бетонним пустирям.

Я рушив з місця, відчуваючи, як усередині закипає холодна, розважлива лють. Хтось посмів удертися в моє життя. Хтось посмів назвати мене «прибиральником». У моєму світі це було рівносильно тому, щоб назвати нейрохірурга м'ясником.

Дорога забрала сорок хвилин. Я їхав повільно, перевіряючи хвіст на кожному повороті. Тричі я змінював маршрут, роблячи петлі через двори. Нікого. Або за мною не стежили, або стежили настільки професійно, що мені варто було б почати писати заповіт просто зараз.

Параноя — це не хвороба. Це професійна деформація тих, хто знає, як насправді влаштований світ. Якщо вам здається, що за вами стежать, значить, ви просто почали коштувати достатньо дорого, щоб стати чиєюсь мішенню.

Кінцевою точкою виявилася будівля колишнього НДІ кібернетики. Радянський бруталізм у всій красі: бетонний куб із вузькими вікнами-бійницями, схожий на бункер, викинутий на поверхню землетрусом. Територія була обнесена високим парканом із колючим дротом. Ворота відчинилися автоматично, щойно мій «Ягуар» наблизився до сенсорів. Жодної охорони. Тільки камери. Десятки камер, чиї об'єктиви поверталися вслід за мною з тихим дзижчанням, що нагадувало звук рою комах.

Я припаркувався біля входу. Вийшов. Тиша тут була неприродною, густою. Міський шум сюди не долинав, приглушений масивними стінами промзони.

Всередині пахло пилом та озоном. Довгий коридор вів до єдиних освітлених дверей. Я штовхнув їх і опинився у приміщенні, яке найменше очікував побачити в цій розрусі.

Це була стерильна камера. Білі стіни, біла підлога, біла стеля. Світло було розсіяним, безтіньовим, як в операційній. У центрі кімнати стояв один-єдиний стілець — хромований, жорсткий, пригвинчений до підлоги. Навпроти нього, на стіні, висів величезний плазмовий екран. Чорний квадрат Малевича у світі білої порожнечі.

Я сів. Не тому, що мені наказали, а тому, що стояти було нерозумно. Я дістав портсигар.

— Палити заборонено, — голос пролунав звідусіль і нізвідки.

Це був не людський голос. Це був синтез. Ідеально рівний, позбавлений статі, віку та акценту. Звук, пропущений через дюжину фільтрів і модуляторів. Так звучить сама система.

— Мені плювати, — відповів я, клацнувши запальничкою. Полум'я освітило стерильність кімнати живим помаранчевим відблиском. Я затягнувся, випустивши дим у бік екрана. — Ви витягли мене сюди посеред ночі, зламали мою машину й образили мій професіоналізм. Мінімум, що ви можете зробити, — це потерпіти мій нікотин.

— Марку, — вимовив голос. — Твоя зверхність — це захисний механізм. Нудний і передбачуваний.

— Ближче до діла. Хто ви? Конкуренти? Спецслужби? Чи черговий олігарх, який хоче погратися у шпигунів, не вилазячи з бункера?

Екран спалахнув. Але замість обличчя мого співрозмовника на ньому з'явилося досьє. Фотографія, біографічні дані, скани документів.

— Твоя ціль, — сказав голос.

Я примружився. З фотографії на мене дивилася жінка. Близько тридцяти. Русяве волосся, зібране в недбалий пучок. Окуляри в тонкій оправі. Обличчя, яке забуваєш за секунду після того, як відведеш погляд. Ні красуня, ні потвора. Ніяка.

— Олена Волкова, — прочитав я. — Тридцять два роки. Працює в міському архіві. Старший спеціаліст із каталогізації. Неодружена. Дітей немає. Живе у спальному районі. Хобі: в'язання та читання історичної літератури.

Я розсміявся. Сміх був сухим і коротким, як постріл.

— Ви жартуєте? — я подивився в камеру над екраном. — Ви притягли мене сюди заради бібліотекарки?

— Вона має бути знищена.

— Фізично? Я не кілер. Я знищую репутації, а не тіла. Якщо вам потрібен труп, подзвоніть албанцям, вони зроблять це за п'ять штук баксів.

— Не фізично, — перебив голос. — Морально. Соціально. Її життя має перетворитися на руїни. Вона повинна втратити роботу, житло, зв'язки, розум. Вона має стати вигнанкою, від якої шарахаються бродячі собаки. Ти повинен розібрати її особистість по цеглині, Марку.

Я підвівся і підійшов до екрана, вдивляючись в обличчя Олени Волкової. В її очах не було нічого. Ні таємниці, ні іскри. Типова «сіра миша», яка платить податки й переходить дорогу тільки на зелене світло.

— Навіщо? — запитав я. — Кому вона перейшла дорогу? Переплутала папки з документами 19-го століття? Не повернула книгу в бібліотеку?

— Причина не має значення.

— Для мене має. Я не працюю наосліп. І я не працюю з такими дрібними цілями. Мій цінник починається від семизначних сум. Ця жінка... — я зневажливо махнув рукою в бік екрана, — її знищення коштує дешевше, ніж мій бензин до цього богом забутого місця.

Я розвернувся і попрямував до виходу.

— Я відмовляюся. Найміть студентів із факультету журналістики, нехай напишуть, що вона краде скріпки. До побачення.

— Сядь, Марку.

У тоні голосу щось змінилося. Синтетика залишилася, але в ній прорізалася сталь. Двері переді мною клацнули. Електронний замок заблоковано.

Я зупинився. Повільно повернувся до екрана.

— Ви робите помилку. Ви думаєте, що замкнули мене тут із собою? Ні. Це ви замкнені тут зі мною. Через десять хвилин мої протоколи безпеки почнуть шукати мене. Якщо я не введу код підтвердження, дані про моє місцеперебування підуть людям, які розберуть цей бункер на атоми.

— Твої протоколи безпеки в нас, — спокійно відповів голос. — Як і твої рахунки на Кайманах. Як і твоя колекція вінілових платівок. Ми знаємо про тебе все, Архітекторе. Включно з тим, що ти так старанно намагався забути.