Санітар лісу

Запах страху ні з чим не сплутаєш. Він тхне дешевим дезодорантом, що пробивається крізь дорогий одеколон, і сечею. У цьому випадку сечею смерділи штани сенатора Когана, а страхом — увесь президентський люкс готелю «Метрополь».

— Вона просто впала, Марку... Клянуся, вона просто посковзнулася! — Коган сидів на краю ліжка, обхопивши голову руками. Його трусило так, що запонки стукали одна об одну, вибиваючи дріб, схожий на азбуку Морзе.

Я не слухав. Я дивився на дівчину. Їй було не більше двадцяти. Скляні очі дивилися в ліпнину на стелі, а неприродно вивернута шия натякала, що «посковзнутися» з такою силою можна лише тоді, коли тебе жбурнули об мармуровий кут каміна професійним кидком дзюдоїста.

— Заткнися, Борисе, — сказав я, надягаючи латексні рукавички. Мій голос лунав буденно, як у сантехніка, що оцінює засмічення труб. — Твої слова зараз вартують менше, ніж повітря, яке ти витрачаєш на їх вимовляння.

Я підійшов до тіла. Аліса. Або Христина. У базі даних ескорт-агентства вона значилася як «Ніколь». Красива оболонка, чий термін придатності минув десять хвилин тому з вини п'яного ідіота, який вершить долі країни.

Люди переоцінюють святість людського життя. Насправді ж ми — просто набір білків та електричних імпульсів. Коли електрика закінчується, залишається лише м'ясо, яке треба утилізувати, щоб воно не псувало апетит живим.

— Що нам робити? — завив Коган. — У мене вибори за місяць! Якщо преса дізнається... Дружина... Партія...

Я дістав із кейса планшет і під'єднався до локальної мережі готелю.

— Преса не дізнається. Преса дізнається лише те, чим я її нагодую.

Мої пальці літали над клавіатурою. Перший етап: таймлайн. Камери в коридорі. Я знайшов запис, де Коган заходить у номер о 22:15. Стер. Натомість запустив цикл запису з 20:00, де коридор порожній. Тепер Когана тут ніколи не було.

Другий етап: алібі. Я зламав геолокацію його телефону. Через дві хвилини білінг покаже, що останні три години сенатор перебував на закритій благодійній вечері фонду «Світло надії» на іншому кінці міста.

— У тебе є фото з директором цього фонду? — запитав я, не відриваючись від екрана.

— З... з ким? З Петровим? Так, здається, півроку тому на банкеті...

— Чудово.

Я запустив нейромережу. Тридцять секунд рендерингу — і ось уже свіже фото: Коган і Петров, обидва з келихами мінералки, обговорюють допомогу сиротам. Метадані знімка змінено на поточну дату й час. Я відправив це фото в закритий чат його пресслужби з позначкою «Терміново в номер: Сенатор працює навіть уночі».

— Ти... ти чарівник, Марку, — прошепотів Коган, дивлячись, як я переписую його реальність.

— Я не чарівник. Я прибиральник. А ти — свиня, яка не вміє їсти охайно.

Я підійшов до нього і ривком підняв за лацкани піджака.

— Слухай уважно. Ти зараз вийдеш через пожежні сходи. На третьому поверсі камера не працює — я її вимкнув. Внизу на тебе чекає чорна «Тойота» без номерів. Водій відвезе тебе додому. Ти зайдеш, поцілуєш дружину, вип'єш склянку кефіру і ляжеш спати. Якщо хтось запитає — ти втомився після важких переговорів щодо фінансування дитячих госпісів. Ти зрозумів?

— А вона? — він скосив очі на труп.

— А її тут немає. І ніколи не було.

Коган вибіг, спотикаючись. Я залишився віч-на-віч із тишею та мертвою дівчиною.

Тепер найбрудніша частина. Я дістав із кейса ампулу. Синтетичний опіоїд. Один укол — і причиною смерті стане передозування. Тіло знайдуть не тут, а в парку, за три квартали звідси. Мої хлопці з групи зачистки вже піднімаються.

Я подивився в обличчя «Ніколь». В її розплющених очах не було докору. Там була пустка.

Правда — це глина. Дайте мені п'ять хвилин і доступ до сервера, і я зліплю з неї хоч Венеру Мілоську, хоч нічний горщик. Люди не хочуть фактів. Факти — це нудно, боляче і незручно. Люди хочуть історію, яка підтверджує, що світ справедливий, а вони — хороші. Я продаю їм цей наркотик.

У двері постукали. Три коротких, два довгих. Мої хлопці.

— Запакуйте, — кинув я, минаючи здорованів у комбінезонах клінінгової служби, що зайшли до кімнати. — Килим теж забрати. Постільну білизну спалити. У номері розпорошити «Озон-5», щоб знищити будь-яку органіку.

Я вийшов на вулицю. Нічне повітря було холодним і чистим, на відміну від того, чим я займався. Я сів у свій вінтажний «Ягуар», закурив і подивився на освітлені вікна готелю. За годину там буде ідеально чисто. Завтра Коган прокинеться героєм світської хроніки. Дівчину поховають у безіменній могилі як чергову наркоманку.

Світ повернувся до рівноваги.

Я любив свою роботу не за гроші, хоча платили мені астрономічно. Я любив її за владу. Не ту владу, яку дають мандати чи погони. А владу Архітектора. Я будував минуле, якого не існувало, і руйнував сьогодення, що ставало на заваді.

Совість — це рудимент, на кшталт апендикса. Більшість людей згадують про неї лише тоді, коли вона запалюється і загрожує їх убити. Я свій апендикс вирізав ще в юності.

Телефон завібрував. Переказ надійшов. Сума із шістьма нулями. Коган щедрий, коли на кону його шкура.

Я вже збирався завести двигун, коли в бардачку, де я зберігав екстрений набір, пролунав писк.

Я завмер. Це був не смартфон. Це був старий, громіздкий пейджер Motorola з 90-х, що працював на частотах, які давно забуті всіма, крім спецслужб і параноїків. Я не вмикав його п'ять років. Відтоді, як пішов із Контори.

Його поява в моїй машині означала дві речі. Перша: хтось зміг відчинити моє авто, не вимкнувши сигналізацію, яку я сам програмував. Друга: цей «хтось» знає про мене більше, ніж я сам.

Я дістав пейджер. Зелена підсвітка різала очі в темряві салону. На крихітному екрані рухомим рядком пливло повідомлення.

Текст був коротким, але від нього по моїй спині пробіг холод, який не мав нічого спільного з нічним вітром.

«ТИ ДОБРЕ ПРАЦЮЄШ ВІНИКОМ, МАРКУ. АЛЕ МЕНІ ПОТРІБЕН АРХІТЕКТОР, А НЕ ПРИБИРАЛЬНИК. ЦІНА ЗАМОВЛЕННЯ — ТВОЯ СВОБОДА. ПОДИВИСЬ У ДЗЕРКАЛО ЗАДНЬОГО ВИДУ».