9

Едуард

Той день видався чудовим.

Звісно, йти до ресторану з дітворою виявилося не найкращою ідеєю. Все ж для них це непросто. Їм хочеться домашньої обстановки. Насті та Захару не зрозуміти, що це серйозний заклад зі своїми правилами. А їжа, яку вони не особливо-то і їли, коштує чималих грошей. І по праву вважається делікатесом.

Але зате я поспілкувався з її дітьми. Мені було цікаво дізнатися їх ближче. А заодно зробити легше Діні. Адже так хоч хтось може допомогти з дітьми. Десь вона, десь я — так і вечір минув. Все ж двійня поїла, побачила великий світ, розповіла нам про майбутню виставу. Було по-своєму цікаво.

Але коли все закінчилося, було вже дуже пізно. Я знову опинився перед вибором: їхати в готель і битися з новим охоронцем або ж залишитися тут і просто попрацювати над проєктом. А відіспатися вже вдень — у своєму номері.

Я не просив господиню будинку розкладати диван і стелити постіль. Замість цього просто присунув до дивана столик, розклав на ньому креслення, дозвільну документацію. Увімкнув ноутбук і налаштував планшет для графічної роботи.

Тієї ночі мені зовсім не спалося. Почасти тому, що я відставав від графіка. Адже у мене були ще проєкти — будівництва, які тільки намічалися в майбутньому. Контракти вже готуються, а я досі не надіслав замовнику технічні документи. Тут крутяться великі гроші. Моя зарплата як премія архітектору — лише крапля в цьому морі. Те, що для однієї людини може здатися пристойним заробітком, для юридичної особи — всього лише пил і дрібні витрати. Такої суми корпоративний бюджет не помітить. А ось відсутність проєкту — запросто. Це помітять усі й одразу.

Тому, обклавшись паперами, я взявся рахувати, вводити інформацію, робити начерки й формувати вже онлайн-макет для презентації. Тут потрібно було враховувати ландшафтні особливості, юридичний статус земельної ділянки, цільове призначення інвестицій, а також банально суб'єктивні побажання замовника.

Діна прийняла душ, обмоталася банним рушником. Чимось позаймалася на кухні. Принесла мені каву. Міцну чорну, зварену у звичайній домашній джезві. Це було приємно.

Смачно.

Кава виявилася доброю на смак і просто шикарно пахла. Я зробив ковток і задивився на її голі вологі плечі. Все інше було приховано рушником. Від грудей до стегон. Стрункі ноги. Гарненькі коліна. Потім я піднімався вище — ковзав нахабним поглядом по білому рушнику, а сам уявляв, що під ним. Наче міг дивитися наскрізь. Не звертаючи уваги на тканину.

Діна була красивою дівчиною. Що обличчя, що фігура. І зараз, після душу, без косметики — вона мені навіть більше подобалася, ніж у ресторані. Чиста тепла шкіра. Ніжні світлі губи без помади й парадного блиску. Трохи втомлені, але такі загадкові очі сірого кольору.

Я натурально залипав на її зовнішність. І вона, я впевнений, це розуміла. Не помітити моєї уваги було неможливо. Але це все одно були тільки погляди. Навіть не слова, не чіпляння — всього лише милування красивим жіночим тілом під покровом прихованої наготи.

— На добраніч, — сказала вона і поцілувала мене в щоку.

Схилилася, ніби спокушаючи своїм природним декольте. І торкнулася губами мого вже трохи неголеного обличчя.

Я посміхнувся. Це було так приємно. Отримати від неї той поцілунок. Начебто й нічого особливого, але тепло. Так добре. Хотілося знову це відчути.

— Добраніч.

Вона вимкнула світло на кухні. Там же переодяглася в халат. Зняла рушники та кинула їх у пральну машину, щоб випралися до ранку і висохли. Я намагався не думати про неї, але куди там. Це в мене жахливо виходило. І креслення, планшет, ноутбук — ними я просто маскував свій інтерес до цієї дівчини. Намагався відвернути себе від думок закрутити з нею роман. По-справжньому. Не просто пара побачень. А щось більше. Схоже на дорослі стосунки, як це буває вже після тридцяти.

Але Діна лягла спати, а я поклявся, що не робитиму дурниць. Вона б такого не схвалила. Я не полізу до неї з вульгарними пропозиціями. Це занадто грубо. І нетактовно. Я зобов'язаний тримати себе в руках. І не забувати, що в цьому місті я насамперед для роботи. А такі приємні речі, як спілкування з Діною та її дітьми, я міг залишити на потім — приділяти їм увагу вже у вільний час...

Випивши терпку каву і відчувши прилив працездатності, я цілком занурився в роботу над проєктом. Викинув з голови романтику, думки про минулу вечерю. Згадав нарешті, що я головний архітектор споруджуваного торгово-розважального центру посеред міста обласного значення.

Шарудів папером, працював стилусом на сенсорному екрані планшета. Виводив стрункі лінії, стирав, додавав, видаляв, покращував і забезпечував прогрес заради власного майбутнього. Бути успішним — означає бути професіоналом у своїй галузі. А ще це означає ніколи не зупинятися. Завжди йти вперед. І шукати можливість бути кращим.

Я працював кілька годин поспіль. Але з часом кава перестала вже діяти. Я почав втрачати концентрацію, припускатися помилок, довго думати над кожним завданням. І в якийсь момент вирішив відпочити.

На вулиці світало, я приліг на диван. Узяв до рук телефон і милувався фотографіями, які зробив напередодні в ресторані. На них була Діна. Були Захар і Настуся. Було трохи й моїх власних фоток. Але найбільше — фоток Діни. Я оцінив її сукню, макіяж. І взагалі — оцінив її гідно. Це був чудовий вечір. І дуже скоро ми повторимо цей трюк. Сходимо ще кудись. Хоч і в кіно — мені реально подобається ця ідея.

Коротше, я заснув.

З телефоном у руках. Знявши піджак і повісивши його на спинку стільця. Розстебнувши половину ґудзиків сорочки. Я заснув і прокинувся вже ранком. Причому аж ніяк не раннім.

За вікном цвірінькали горобці, гавкав сусідський пес, билися чиїсь коти. Хтось дуже хазяйновитий косив траву ревучою мотокосою. А через кватирку дув приємний літній вітерець — коли ще не дуже спекотно. І повітря пахне свіжістю саду. Квітів. Трави. Зрілих фруктів.

Мені відразу ж згадалося, як перед цим Настя нафарбувала мені губи. Я взяв телефон і насамперед перевірив своє обличчя — чи не помальоване маркером. Але все було в порядку.