8

Діна

Ресторан виявився справді дуже класним. Круте місце для якихось серйозних заходів на кшталт корпоративів для генеральних президентів великих холдингів. Для весіль міської еліти. Для ділових переговорів. А вже для сімейної вечері "Бурбушела" виявилася позамежним задоволенням. Я насолоджувалася кожною проведеною там хвилиною. Хоча й пам'ятала, хто все це організував. Це цілком заслуга Едуарда. І я розуміла, що про оплату страв навіть не стану заїкатися — у мене немає стільки грошей, щоб покрити витрати.

Сподіваюся, він це розуміє. І все візьме на себе. Не віриться, що такий чоловік раптом запропонує оплатити все навпіл. У нього явно є гроші. Це відчувалося в усьому, починаючи манерою одягатися і закінчуючи престижною машиною під вікнами ресторану. Адже не дарма всі так переполошилися серед моїх рідних, знайомих і сусідів, коли позашляховик Едика простояв усю ніч у мене під будинком. Це знак — потужний сигнал усім, що в мене в гостях хтось важливий. Хтось успішний і авторитетний.

А весь прикол був у тому, що я сама не розуміла, що відбувається — ми зустрічаємося, дружимо чи просто проводимо разом час без зобов'язань. Але якщо останнє, то чому він запросив мене з дітьми? Це дуже нетипово. І від цього стає ніяково. Ми ніби як разом — нас двоє. Але насправді я зайнята дітьми. Та й сам Едуард так спритно змусив Захара з'їсти тарілку фаршированого перцю. Вдома його навіть дрючком не підженеш до столу, коли я готую щось подібне. А тут — раптом узяв і слухняно їсть.

Що він йому сказав на вухо?

— Я хотів подякувати за гостинність, — сказав Едуард трохи пізніше. Коли ми всі спробували мінімум по парі страв. І збили оскому. У шлунку було аж ніяк не порожньо. Ще залишалося трохи місця, але потрібен був час, щоб уляглося. Я була вже не проти випити чаю між трапезами. — Ця вечеря — вважай, що це мій подарунок за нічліг і можливість прийняти душ, коли готель підступно зачинили.

— Хах... — усміхнулася я і подивилася на дітей.

На те, як Захар і Настя уважно слухають кожне слово. Ловлять кожну інтонацію в голосі дядька Едика. Для них він був великою загадкою. І вельми цікавим об'єктом для спостережень. Вони не звикли бачити в сім'ї чоловіка. Особливо такого, який везе всіх у подібне місце.

— Ні, я серйозно. Ти мене врятувала. Хоча могла ж просто відшити. Сказати, що не довіряєш мені. І взагалі в тебе діти. Завтра на роботу. І все ж ти мене впустила в дім. Прихистила. Це вражає.

— Мені особливо нічим вражати таку людину, як ти. Я живу небагато. Он ледь на Настю із Захаром вистачає зарплати. І то... Постійно мама допомагає. Як не продукти купить чи одяг дітям, так грошей підкине. Бо в кіно ти багато не заробиш.

— Може, мені самому тобі дати трохи грошей?

Була велика спокуса кивнути та погодитися. Адже він пропонує безоплатну допомогу. Просто скажи "так" — і Едик дасть тобі грошей. Хоча б трохи. На перший час. Адже це не погано. Це нормально. Він сам пропонує.

— Ні, — мотнула я головою. — Не потрібно. Усе нормально. Досить уже того, що ти зробив. Усі ці подарунки, ресторан. Це дуже приємно. Тобі не обов'язково було це робити. Але все одно — красно дякую. Мені приємно. Нам усім приємно. І мені, і дітям... Так, дітлахи?

Я подивилася на них обох. Настя уважно слухала з відкритим ротом. А Захар навпаки удавав, що йому зовсім не цікаво. Зосереджено сопів у склянку з малиновим морсом. Типу він п'є і нічого не помічає. Але насправді він переживав не менше за мене саму. Просто не зізнавався.

— Ну добре... — видихнув Едуард і витер губи серветкою. — Може, чаю?

— Ага, — погодилася я. — Так. Було б чудово.

Він дав знак офіціантові, щоб той приніс нам чайничок і розлив по чашках ароматний зелений чай. Було приємно. Я смачно поїла, відвела як слід душу. І цей чай — він був найкращим фіналом. Тепло й затишно, немов удома. Але не в себе — у когось у гостях. У домі якогось привітного й ввічливого господаря. Який готовий догодити скрізь, де тільки можна. Тільки б ти була щаслива. І ні про що не переживала.

— Це в якій вони групі зараз? Скоро вже до школи?

— Ні. Ще рік. Потім уже в школу.

— Зрозуміло. А я чомусь вирішив, що вже прям у перший клас скоро підуть. Дітки кмітливі. У маму вдалися.

— Це приємно чути, — посміхалася я від компліментів. — Але насправді вони ще зовсім малюки. Це так здається, що відпусти їх — вони самі дорогу в садок знайдуть. Але ж ні. Їм ще потрібен догляд. Потрібна увага. І я цю увагу одна, на жаль, не завжди можу забезпечити.

— Бракує підтримки?

— Так, — видихнула я. — Типу того. Але ти не подумай. Я не скаржуся. Просто так склалося. І це важкувато.

— Розумію.

Ми на якийсь час замовкли, бо діалог підвис на сумному місці. Потрібно було змінити швидше тему й обговорити щось зовсім абстрактне. Що б це могло бути?

— Сьогодні в садочку сказали, щоб діти готувалися до вистави.

— До вистави? — здивувався Едик і оцінювально присвиснув. — Звучить серйозно. А про що ж вона буде?

— Я не пам'ятаю назви. Нам говорили щось про овочі. Город. Урожай.

— Свято врожаю, — підказувала Настя. — Вихователька сказала, що ми будемо виступати на сцені. На свято врожаю.

— Це цікаво, — сказав Едуард. Хоча сумніваюся, що йому це реально цікаво. Утім, може, я упереджено ставлюся до людей. Усе ж він багато зробив для нас. Може, йому справді цікаво послухати. Чим не тема для розмови. — Отже, ви гратимете ролі овочів?

— Не тільки овочів, — пояснювала Настя, жестикулюючи руками для більшого ефекту. — Я буду принцесою.

— Принцесою? — ще більше здивувався Едик. — Нічого собі. А там буде принцеса?

— Так. Вихователька сказала, що відбиратимуть спочатку тих, хто добре розповідав віршик про город. І дівчинка, яка краще за всіх розповіла віршик про город — вона буде принцесою. І буде цілуватися з принцом.

— Ого... — не витримала я. — Усе так серйозно. Що, прямо цілуватися будете по-справжньому?