7

Едуард

Діна мені подобалася як дівчина. Вона була в міру серйозна, в міру скромна. Само собою, вона була зразковою господинею і стійкою мамою, у якої на шиї висіло відразу двоє маленьких дітей. Я прекрасно знаю, як це — коли в сім'ї брат і сестра, а мати не може перекласти хоч частину турбот на їхнього батька. Бо його немає. І все. Тягни все сама. І підгузки, і готування їжі, і прибирання в домі, біля дому — все на тобі. Ще добре, якби як у мене було — я встиг підрости, коли сестричка на світ з'явилася. Мамі було простіше. Був такий-сякий помічник. Але грошей нам усе одно не вистачало. Причому гостро і помітно.

Та сама ситуація тут. Може, Діна і намагалася якось зводити кінці з кінцями, але я прекрасно розумів, що маю допомогти. Навіть такою дурницею, як пачка цукерок чи пара ляльок для дівчинки. Мені хотілося це зробити, бо можу. І тому що діти в неї справді чудові. Так, Настя намалювала мені "губи", через що я знатно зганьбився на роботі. Так, Захар був немов їжачок — виставляв свої голки, фиркав і по-дитячому бикував. Хоча насправді це страх і захисний механізм. Мені б хотілося з ними порозумітися і провести цей вечір разом.

Чи означає це, що я готовий узяти на себе обов'язки вітчима? Говорити про таке рано і несерйозно. Я просто хочу поспілкуватися з дівчиною, яка врятувала мене від ночівлі просто неба. А оскільки вона мати двох малюків — нагодую і їх, щоб Діна не нервувала.

— Ну що, готові? — прочинив я вхідні двері й побачив, як турботлива мати зав'язує шнурки Захару.

Він дивився на мене спідлоба і навмисне кривив губи. Немов я якийсь бомж і зробив щось погане його родині. І я відверто не розумів, чим я йому так не подобаюся. Може, у них уже був якийсь досвід, пов'язаний із незнайомими чоловіками в сім'ї?

— Фух... — видихнула Діна і випростала спину, щоб постати переді мною у всій красі. — Усе. Тепер готові. Дітей поки збереш — уже сил ніяких не залишається.

— Це точно, — кивнув я і не зміг стримати посмішки. — Ти переодяглася...

— Так, — напружилася вона мимоволі. І почала смикати ніжну бежеву сукню на плечах, у районі ліфчика. Розгладжувати низ після зав'язування дитячих шнурків. — А що? Тобі не подобається? Я погано виглядаю? Мені пошукати щось інше?

— Ні-ні-ні. Що ти. Все зовсім навпаки. Ти маєш чудовий вигляд.

Мені й справді подобалося, який вигляд вона мала. Вбрання було якісним, недешевим. Видно, що тканина натуральна. Та й сукня схожа на нову. Запах приємний. Чиста випрасувана бавовна і жіночі парфуми з ароматом моря. Цитрусові нотки. Трохи квітів. Був дуже приємний шлейф. І я на секунду заплющив очі, щоб насолодитися моментом.

— Ти й справді так вважаєш? Я ж не зганьблю тебе? Ми можемо так поїхати в ресторан? Це нічого, що я не відвідала спа-салон перед "Бурбушелою"?

Я розсміявся.

— Ні, звісно. Усе чудово. І ти мені подобаєшся в цьому вбранні... Та й Захар, я бачу, у такій модній футболці тепер. — Я присів біля пацана і почав перешнуровувати кросівки. — Коли я був дитиною, у мене постійно розв'язувалися шнурки. Що б я не робив і як би не старався зав'язувати їх бантиком — все одно розв'язувалися. І тягнулися по землі. — Я спритно зав'язав на перший бант. А потім склав петлею вільні кінці й зав'язав їх ще одним бантиком — уже меншим. — Так тривало, поки мій дідусь не навчив мене зав'язувати подвійним бантом.

— Як звали твого дідуся? — зацікавився раптом Захар.

— Його звали точно так само, як тебе — Захаром.

— Справді? — здивувався хлопчик. І став мимоволі посміхатися такій новині. Діда насправді звали Захаром. Тезки. — Ти не обманюєш?

— Ні, не обманюю. Мою маму звали Олена Захарівна.

— Круто, — прокоментував син Діни. І я подивився на неї, щоб дати сигнал — усе не так уже й погано. Можемо й порозумітися просто сьогодні.

Так чи інакше, ми сіли в машину і дуже скоро були на місці.

Судячи з усього, це один із найкращих закладів міста. Все ж тут не столиця, не мегаполіс. Люди не так розпещені мережевими ресторанами зі світовим ім'ям. Тому навіть такі скромні за моїми мірками місця мають вельми преміальний вигляд для тутешніх відвідувачів. Що ж, не буду ганяти понти й визнаю, що в "Бурбушелі" непогано. Затишно, смачно пахне, грає традиційна східна музика. Скрізь килими. А обслуга носить характерний для Грузії одяг. Це мило. Не виглядає надмірно показушно і реально мило. Атмосферно.

— Отже, — взяв я в руки звичне паперове меню з яскравими картинками та коротким описом процесу приготування страв, переліком інгредієнтів. — Що будемо замовляти?

— Покладаюся на твій смак, — відповіла Діна. — Я тут раніше не бувала. Не назвала б себе знавцем грузинської кухні. Тож замов щось на свій розсуд.

— Насправді я вже замовив основні страви. — До нас підійшов офіціант, щоб прийняти замовлення. — Я бронював столик і замовляв чахохбілі, толму з солодким перцем і негострий кебаб на чотирьох.

— Пане Амосов?

— Так. Це я. Усе правильно. Я спілкувався безпосередньо з власником ресторану.

— Так точно, — кивав офіціант. — Я все зрозумів. Ваше замовлення вже готове. Я передам кухні, що зараз буду виносити страви в зал і подавати на стіл. А щодо салатів?

Я подивився на Діну. Що вона любить? Може, щось із класики взяти?

— Діно, що ти хочеш із салатів?

— Навіть не знаю. Страви всі важкі, м'ясні. Напевно, щось легке весняне хочеться. Щоб розбавити. Та й дітям буде корисно.

Офіціант почав пропонувати варіанти з меню:

— Рекомендую обрати газапхулі.

— А з чого він?

— У перекладі з грузинської "газапхулі" означає весна. Це простий салат із класичних інгредієнтів: свіжі огірки, зелень і трохи тертих яблук.

— Добре. Я буду цей, — погодилася Діна. — Але дітям я хочу без яблук. А то раптом не сподобається поєднання.

Я проявив свої пізнання в кавказькій кухні та сказав:

— У вас готують глехурад?

— Звичайно, — відповів хлопець у традиційному грузинському ахалухі з бейджиком на грудях.