6

Діна

День був метушливим.

Я проспала, довелося просити Едуарда підвезти мене з дітьми до дитячого садка. Ми з ним нормально так і не поговорили. І я знову розчарую свою маму. Бо в нас так і не дійшло до обміну номерами. Я не знаю його прізвища. Він про мене знає більше, адже був у мене вдома. Але це не дає мені права думати, що до моїх воріт знову під'їде гарний білий джип. І з машини вийде симпатичний видатний архітектор зі столиці.

— Мамо, чому він тут? — смикнув мене син, коли ми вийшли з-за рогу й опинилися за двадцять метрів від будинку. — Він знову приїхав? — супився Захар. — Знову?!

І все ж таки це сталося. У нас перед будинком стояла красива біла машина. Біля неї — той самий видатний архітектор зі столиці. А на капоті я бачила два великі пакети. З одного стирчала коробка з лялькою. З другого — край шоколадного батончика. Невже це те, про що я думаю?

— Ура! — раділа Настя. — Дядько Едик!

Вона вирвала руку, щоб побігти назустріч нашому новому другу сім'ї. На мій превеликий подив, донька не зменшила ходу і з розгону вчепилася в Едуарда. Обняла його руками за поперек і притулилася, як до м'якої іграшки. Немов це не сторонній чоловік, який нічого не має спільного з нами трьома. А великий плюшевий ведмедик. Щось приємне й рідне. На кшталт тата, якого вона взагалі не знає.

— Воу, мала... — був він здивований не менше за мене. — Легше. А то задушиш дядька Едика. Як пройшов твій день? Ти з'їла свою кашу? Спала в тиху годину?

— Нє-а, — мотала Настя головою. — Каша була бридка. Перлова. Без молока.

— Суха? — вгадував Едуард.

А донька знову мотала головою.

— Нє-а — мов соплі.

— Фу... Який жах. Я теж не любив перловку в дитинстві.

— А що ти любив?

— Я любив пюрешку з котлетою. А ще ікру кабачкову. Просто обожнював її. Це було блаженство в дитячі роки. Такої смачної кабачкової ікри я потім у житті не їв.

— А ти теж ходив у садок?

— А як же, — усміхався Едик і гладив Настине волосся. — Усі ходили в садок, коли були маленькими.

— Ти колись був маленьким?

— Звісно. У дитинстві я був звичайним хлопчиком. І моя мама теж ось так відводила мене в садок уранці. А ввечері забирала. А коли я пішов до школи, то довелося вже мені самому водити в садок сестру. А після уроків — забирати її додому... Вона була схожа на тебе. Трохи. Теж був такий носик, — усміхнувся Едуард. А потім удав, ніби викрадає ніс Настусі. — Хоп! — наче відірвав у доньки її кругленького носика. — Поцупив твого носа.

Вона розсміялася.

— Ха-ха-ха! Віддай, він мій! А то я твій заберу...

— Не дістанеш, не дістанеш!

Едик випростав спину, щоб захистити свій ніс від нападок з боку дитини. Але Настя не здавалася і пробувала дотягнутися, азартно стрибаючи на місці. А коли зрозуміла, що так нічого не вийде, то полізла на машину. Уперлася коліном у бампер, стала дертися по капоту. І помітила пакети з солодощами.

— А що це таке?

— Це вам із Захаром.

— Нам обом?

— Ага, — відповів Едик. І подивився на мене. Побачив, як я тану від цих приємних слів. Як же давно я чекала чогось подібного. Щоб у житті з'явився хтось іще — хто може сказати прості слова. І порадувати моїх дітей чимось приємним. І це не я. Не моя мати. А хтось ще. Зі сторони. — У цьому пакеті всякі смаколики, а тут у нас те, що їсти не можна. Але з ним можна гратися.

— Ух ти! — пискнула Настя і вчепилася пальчиками в коробку з лялькою. — Лялечка!

— Тобі вона подобається? Там є ще, — тішив її Едик, витягуючи з пакета ще одну красиву ляльку. А потім — ще одну. Цілих три! Нічого собі. Розщедрився. Не жадібний. Здивувало.

— Круто! — стрибала на місці Настя, розглядаючи обличчя нових ляльок. То одну, то другу. То третю.

А потім Едуард відчинив дверцята машини та взяв із переднього сидіння ще одну ляльку. Тільки цього разу то була стара. Добре знайома наша лялька. Через яку Настя гірко плакала сьогодні в садочку. Бо думала, що втратила свою вірну подружку. Адже вона з нею звикла спати. Її найулюбленіша лялечка.

— Ось ще. Подумав, що ти могла її шукати. Знайшов сьогодні в машині... Звичайно, ти можеш її викинути вже. Я подумав, що раз вона така пошарпана, то вже краще я куплю тобі парочку нових...

На цьому слові Настя хапнула стару ляльку і притиснула її до щоки, немов вона жива. Наче це не шматок помальованого пластику з пучком штучного волосся, а справжнісінька подружка. Жива душа. Щонайменше кошеня або цуценя, яке ти любиш, навіть якщо воно вивалялося в багнюці й погано пахне.

— Нарешті я тебе знайшла, — муркотіла Настя і міцно обіймала ляльку, яку повернув нам Едик. — Я думала, тебе вкрала Катька з підготовчої групи. Або ти випала просто. І тебе зжерли собаки. Але ти, виявляється, з дядьком Едиком у машині каталася... Він тебе не ображав? — Настя приклала ляльку до вуха. І через якийсь час кивнула. — Добре. Я йому все передам... Джессіка каже, що ти хороший. І машина в тебе гарна. Але вона в ній загубилася і не змогла знайти вихід. Тому заблукала. І ще дещо.

Настя поманила Едуарда пальчиком, щоб він нахилився. Щось пошепки хотіла сказати. Але коли він виконав прохання — моя донька його цмокнула в щоку. Потім згребла всі свої ляльки — і нові, і стару, щоб вирушити з ними до будинку й познайомити одну з одною. Солодощі її не так зацікавили. А ось Захар став копирсатися в другому пакеті й вихопив звідти батончик. Тут же його розпечатав і відкусив великий шматок шоколаду упереміш з арахісом, нугою і карамеллю.

— А спасибі дядькові Едуарду? — покартала я сина.

Ось тільки на нього це не подіяло. Захар навіть не подивився на чоловіка поруч. Демонстративно взяв із пакета із солодким ще пару батончиків, жменю льодяників на паличках. Розпихав усе по кишенях і вирушив слідом за сестрою. Довелося спочатку відчинити ворота і вхідні двері, поки Едик мовчазно чекав мого повернення.

Діти кинулися в будинок розглядати подарунки. А я повернулася на вулицю, щоб подякувати дуже щедрому хлопцеві в приталеному сірому костюмі. Який стояв, спершись на свою шикарну машину. Відчувала себе дівчиськом, яке хоче подружитися з дуже крутим хлопчиком з іншої школи. Але не знає, що сказати. Адже він уже прийшов до неї додому. І чогось чекає.